Кавказ
Тарас Шевченко · 1845
За горами гори, хмарами повиті, 3асіяні горем, кровию политі, З-покон-віку Прометея Там орел карає, Що-день-божий довбе ребра, Серце розбиває; Розбиває, та не випье Живучої крови: Воно знову оживає, І сміється знову. Не вмірає душа наша, Не вмірає воля; І неситий не виоре На дні моря поле; Не скує душі живої І слова живого, Не понесе слави Бога, Великого Бога.
Не нам на прю з Тобою стати, Не нам діла Твої судить: Нам тілько плакать, плакать, плакать, І хліб насушний замісить Крівавим потом і слёзами! Кати знущаються над нами, А правда наша пьяна спить! Коли-ж вона прокинеться, Коли-ж одпочити Даси, Боже, утомленим, І нам даси жити? Ми віруєм твоїй силі, І слову живому: Встане правда, встане воля, І Тобі одному Поклоняться всі язики Во віки і віки. А поки-що течуть ріки — Крівавиї ріки!...
За горами гори хмарами повиті, Засіяні горем, кровию политі! От-там-то Милостиві Ми, Ненагодовану і голу, Застукали сердешну волю, Та й цькуємо... Лягло кістьми Людей муштрованих чи-мало... А сліз, а крови? Напоїть Всіх Императорів би стало... З дітьми і внуками, втопить В слёзах удових. А дівочих, Пролитих нишком серед ночи, А матерніх горячих сліз, А батьківських, старих, крівавих — Не ріки — море розлилось, Огненнеє море!
Слава, слава Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам царям! — Слава!
І вам слава, сині гори, Кригою окуті; І вам, лицарі великі, Богом незабуті! Борітеся — поборете! Вам Бог помагає; За вас сила, за вас воля І правда святая!
„Чурек і сакля — все твоє: Воно не прошене, не дане, Ніхто й не візьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. У нас — на те пісьменні ми — Читаєм Божиї глаголи, І од глибокої тюрми, Та до високого престола, Усі ми в золоті і голі. До нас в науку... ми навчим, Почону хліб і сіль почім? Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас. — Нам тілько сакля в очі коле, Чого вона стоїть у вас, Не нами дана? Чом ми вам Чурек же ваш та так не кинем, Як тій собаці? Чом ви нам Платить за сонце неповинні? Тай тілько ж то! Ми не погане, — Ми настоящі християне; Ми малим ситі. — А за те, Як-би ви з нами подружились, Богато б де чому навчились. У нас же і світа як на те: Одна Сібір неісходима! А тюрм? а люду? — що й лічить: Од Молдована аж до Фінна, На всіх язиках все мовчить: Бо благоденствує!... У нас Святую біблію читає Святий чернець і научає, Що царь якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив! Тепер на небі! Ось бачите, які у нас Сидять на небі? Ви ще темні, Святим хрестом непросвіщенні! У нас навчіться... В нас дери, Дери та дай, Та потім прямо в рай, Хоть і рідню всю забирай. У нас... чого то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм, Хранцузів даєм; продаєм, Або у карти програєм Людей... Не негрів, а таких Таки хрещених, но простих. Ми не Гишпане: крий нас Боже! Щоб крадене перекупать та продавать, Як ті жиди... ми по закону!“ — По закону Апостола Ви любите брата? Суєслови, лицеміри, Господом прокляті! Ви любите на братові Шкуру, а не душу, Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жинці на патинки, Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка! За кого ж Ти розпинався, Христе, Сине Божий? За нас добрих? Чи за слово Істини? Чи може. Щоб ми з тебе насміялись? Воно ж так і сталось! Храми, каплиці і ікони, І ставникн, і мірри дим, І перед образом Твоїм Неутомленниї поклони За кражу, за війну, за кров... Щоб братню кров пролити, просять, А потім в дар Тобі приносять З пожару вкрадений покров... Просвітились, та ще хочем Других просвітити: Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям. Все покажем, тілько дайте Себе в руки взяти: Як і тюрми мурувати, Кайдани ковати, Як їх носить, як і плести Кнути узлуваті, І як під них спини підставляти: Всёму навчим, тілько дайте Взяти свої гори, — Ті останні, бо взяли вже І поле, і море!
І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове любий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну: довелось запить З московської чаши московську отруту... О друже мій добрий, друже незабутий! Живою душою в Украйні витай; Літай з козаками по-над берегами, Розриті могили в степу назирай, Заплач з козаками дрібними слёзами, І мене з неволі в степу виглядай!
А поки-що мої думи, Моє люте горе, Сіятиму; нехай ростуть Та з вітром говорять Вітер тихий з України Понесе з росою Тиї думи аж до тебе! Братнёю слёзою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш, І могили, степи, гори, І мене згадаєш. — 1845 р, Декабря 14, Вьюнище. Полт. Губ.
Про видання
Твір перебуває у суспільному надбанні.
Джерело тексту: Вікіджерела, празьке видання «Кобзаря» 1876 року.