І мертвим, і живим…
Тарас Шевченко · 1845
До мертвих і живих, і ненарожденних земляків моїх, в Україні і не в Україні сущих, моє дружнеє посланіє. Ащє кто рєчєть, ꙗко люблю Б҃а, а брата своѥго нєнавидить, ложь єсть.
(Соборн. посланіе перв. Св. Апостола Іоанна, гл. IV., ст. 20.
І світає, і смеркає, День Божий минає, І знову люд потомлений І все спочиває... Тільки я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, А ніхто не бачить; І не бачить, і не знає... Оглухли, не чують... Кайданами міняються, Правдою торгують, І Господа зневажають — Людей запрягають В тяжкі ярма, оруть лихо, Лихом засівають... А що вродить? Побачите, Які будуть жнива... Схаменіться, недолюдки, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий — На свою Вкраїну; Полюбите щирим серцем Велику руіну; Розкуйтеся, братайтеся; У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тільки На чужому полі... В своїй хаті — своя й правда, І сила, і воля!
Нема на світі Украіни, Немає другого Дніпра! А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого, волі, волі, Братерства братнёго ... Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слів велику силу, Та й більш нічого... Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонялись... А хилитесь, як і хилялись, І знову шкуру дерете З братів незрячих гречкосіїв, І сонця правди дозрівать В німецькі землі, у чужиї, Претеся знову. Як-би взять І всю мизерію з собою, Дідами крадене добро, Тоді б зостався сиротою З святими горами Дніпро!
Ох, як-би то сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли: Не плакали б діти, мати б не ридала; Не чули б у Бога вашої хули; І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі; І люде б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою...
Схаменіться! будьте люде, Бо лихо вам буде: Розкуються незабаром Заковані люде; Настане суд, заговорять І Дніпро і гори, І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших; і не буде Кому помагати, — Одцурається брат брата І дитини мати; І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І на-віки проклинетесь Своїми синами. Умийтеся, образ Божий Багном не скверніте; Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тільки, щоб панувать; Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко-глибоко... Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засядуть, і премудрих Немудрі одурять!
Як-би ви вчились так як треба, То й мудрость би була своя; А то залізете на небо: „І ми — не ми, і я — не я! І все те бачив, все те знаю: Нема ні пекла, ані раю, Немає й Бога, тільки я, Та куций німець узлуватий, Та й більш нікого... “
— „Добре, брате! Що ж ти таке?“
„Нехай німець Скаже: ми не знаєм!“
От-так-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: „Ви Моголи!“ — Моголи, Моголи, Золотого Тамерлана Онучата голі! — Німець скаже: „Ви Славяне!“ — Славяне, Славяне, Славних прадідів великих Правнуки погані! — І Колляра читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганку, І в славянофили Так і претесь, і всі мови Славянського люду, Всі знаєте, а своєї Дасть-Біг!... Колись будем І по своёму глаголать, Як німець покаже, А до того й історію Нам нашу розскаже. От-тоді ми заходимось! Добре заходились По німецькому доказу, Та й заговориди Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не то щоб прості люде! А кгвалту! а крику! „І гармонія, і сила, Музика, та й годі! А історія? Поема Вольного народу! Що ті Римляне убогі! Чорт-зна що не Брути... У нас Брути і Коклеси, Славні, незабуті! У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори клала, Степом укривалась!“ Кровъю вона умивалась, А спала на купах, Па козацьких вольндх трупах, Обкрадених трупах!...
Подивіться лишень добре; Прочитайте знову Тую главу, та читайте Од слова до слова; Не минайте ані титли, Ніже тиї коми; Все розберіть, та й спитайте Тоді себе: що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким, за що закуті? То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани Ясновельможниї гетьмани! Чого ж ви чванитеся, ви, Сини сердешної Украйни? Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, ніж батьки ходили? Не чваньтесь: з вас деруть ремінь, А з їх бувало й лій топили! Може чванитесь, що братство Віру заступило, Що Синопом, Трапезунтом Галушки варило? Правда ваша: наїдались, А вам тепер вадить; А на Січи мудрий Німець Картопельку садить; А ви її купуєте, Й їсте на здоровъя, Та й славите Запорожжя... А чиєю кровъю Отта земля напоєна, Що картоплю родить? Вам байдуже, аби добра Була для городу? А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили... Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила. Так ось-як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву І нам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна До самого краю: Гірше Ляха свої діти Її розпинають; Так як пиво, праведную Кров із ребер точуть; Просвітити, бачиш, хочуть Материні очі Современними огнями, Повести за віком, За німцями недоріку, Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте: За науку буде Материна добра плата... Розпадеться луда На очах ваших неситих; Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих...
Учітеся, брати мої, Думайте, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь; Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Чужі люде цураються, В хату не пускають, Свої діти — мов чужиї, І немає злому На всій землі безконешній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабутні Дідів наших: тяжкі діла! Як-би їх забути, Я оддав би веселого Віку половину!
Оттака-то наша слава, Слава України!... От-так і ви прочитайте, Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима, Щоб ви розпитали Мучеників: кого, коли Й за що розпинали?... . . . . . . . . . .
Обніміте ж, брати мої, Найменьшого брата, — Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати; Благословіть дітей своїх Твердими руками, І обмитих поцілуйте Вольними устами! І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній. Тихенько засяє... Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю! 1845, 14 Декабря. Вьюнище, Полт. губ.
Про видання
Твір перебуває у суспільному надбанні.
Джерело тексту: Вікіджерела, празьке видання «Кобзаря» 1876 року.