Збірка «Semper tiro»

Іван Франко · 1906

Semper tiro

Життя коротке, та безмежна штука І незглибиме творче ремесло; Що зразу, бачиться тобі було Лиш оп’яніння, забавка, ошука, Те в необнятий розмір уросло, Всю душу, мрії всі твої ввіссало, Всі сили забира і ще говорить: «Мало!»

І перед плодом власної уяви Стоїш, мов перед божеством яким, І сушиш кров свою йому для слави, І своїх нервів сок, свій мозок перед ним Кладеш замість кадила й страви, І чуєш сам себе рабом його й підданим, Та в серці шепче щось: «Ні, буду твоїм паном».

Не вір сим пошептам! Зрадлива та богиня, Та Муза! Вабить, надить і манить, Щоб виссать «я» твоє, зробить з тебе начиння Своїх забагань, дух твій спорожнить. Не вір мелодії, що з струн її дзвенить: «Ти будеш майстром, будеш паном тонів, І серць володарем, і владником мільйонів».

О, не дури себе ти, молодая ліро! Коли в душі пісень тісниться рій, Служи богині непохитно, щиро, Та панувать над нею і не мрій. Хай спів твій буде запахуще миро В пиру життя, та сам ти скромно стій І знай одно – poeta semper tiro.

Сонет

Благословенна ти поміж жонами, Одрадо душ і сонце благовісне, Почата в захваті, окроплена сльозами, О раю мій, моя ти муко, Пісне!

Царице, ти найнижчого з-між люду Підносиш до вершин свойого трону І до глибин терпіння, сліз і бруду Ведеш і тих, що двигають корону.

Твій подих всі серця людські рівняє, Твій поцілуй всі душі благородить І сльози на алмаз переміняє.

І дотик твій із терня рожі родить, І по серцях, мов чар солодкий, ходить, І будить, молодить, і оп’яняє.

Моєму читачеві

Мій друже, що в нічну годину тиху Отсі рядки очима пробігаєш І в них народному заради лиху Чи власним болям полекші шукаєш, –

Коли тобі хоч при одному слові Живіше в грудях серце затріпоче, В душі озветься щось, немов луна в діброві, В очах огонь сльозу згасить захоче, –

Благословлю тебе, щоб аж до скону твого Доніс ти серце чисте й щиру душу І щоб ти не зазнав сирітства духового, В якому я свій вік коротать мушу.

17.IX 1905

Буркутські станси

1. «Кожда кичера в млі…»

Кожда кичера в млі, Кождий плай закуривсь – Що за мла на твоєму чолі? Ти чого, брате мій, зажуривсь?

Як потік клекотить! Як гуде Черемош! Щось таємнеє душу гнітить, Якихсь дум обігнаться не мож.

Щось таке, мов докір, Над душею гука, Мов та каня, що в млі поверх гір Сумно скиглить і дощ наклика.

2. «Дівчино, моя ти рибчино…»

Дівчино, моя ти рибчино, Дівчино, кохання моє, Ти, мого страждання причино, Скарбнице, що щастя дає!

Обоє підемо, обоє, В далеку мандрівку життя. Нічого не страшно з тобою, Бо ти чудодійне дитя.

Ти стрілиш очима – і горе Розвієсь, мов мла наверсі; Всміхнешся – й розбурхане море Поклониться твоїй красі.

3. Ользі С.

Найгарніша для нас Заграничная квітка; Найлюбіше лице, Що стрічається зрідка.

Найчистіша сльоза, Причарована штукою; Найвірніша любов, Усвячена розлукою.

4. «О, розстроєна скрипка, розстроєна…»

О, розстроєна скрипка, розстроєна! Стільки рук нетямущих, брудних Доторкалося струн чарівних – І вона їх розстроєм напоєна.

Ріже вухо страшними акордами, У тонац’ї ніяк не встоїть… Де ти, майстре, щоб вмів настроїть, Оживить її співами гордими?

Конкістадори

По бурхливім океані Серед пінявих валів Наша флора суне, б’ється До незвісних берегів. Плещуть весла, гнуться щогли… Ось і пристань затишна! Завертай! І бік при боці! І стерно біля стерна! Кидай якорі! На берег По помостах виходи! Нічичирк! Ще ледве дніє… Пусто скрізь… Ставай в ряди! Сонний город ще дрімає… Схопимо його у сні. Перший крик – наш окрик бою І побіднії пісні. Та заки рушать, пускайте Скрізь огонь по кораблях, Щоб всі знали, що нема нам Вороття на старий шлях. Бухнув дим! Хлюпоче море… Щось мов стогне у судні… Паруси залопотіли, Наче крила огняні. Гнуться реї, сиплять іскри, Мов розпалені річки… Снасть скрипить… Високі щогли Запалали, мов свічки. Що за нами, хай навіки Вкриє попіл життьовий! Або смерть, або побіда! – Се наш оклик бойовий! До відважних світ належить, К чорту боязнь навісну! Кров і труд ось тут здвигне нам Нову, кращу вітчину!

Кохавина, д[ня] 26 липня 1904

Лісова ідилія

Поема

Посвята

Миколі Вороному

Миколо, мій друзяко давній, Ідеалісте непоправний! Навіяв ти на душу чару З далекого Катернодару; Мов згук трембіти в полонині Тому, що блудить по долині, Пустив ти слово різко, сміло, Що в серці дивно защеміло:

«Пісень давайте нам, поети, Без тенденційної прикмети, Без соціального змагання, Без усесвітнього страждання, Без нарікання над юрбою, Без гучних покликів до бою, Без сварів мудреців і дурнів, Без горожанських тих котурнів! Пісень свобідних і безпечних, Добутих із глибин сердечних, Де б той сучасник, горем битий, Душею хвильку міг спочити». Гай-гай, Миколо, ще й з пеньками! Лиш мід твоїми б пить устами! Бий своїм словом, бий доразу Котурн і фальш, пустую фразу! Гони їх з пісні на псю маму, Як гнав Ісус міняйлів з храму! Та не гадай, як фраза згине, Що вже сучасник тут спочине, Знайде тепло і ніжність в парі, Як у жіночім будуарі; Знайде до пестощів приклонність І морфій на свою безсонність, На рани пластри, лік на жалі, Мов у воєннім гошпіталі!

Ні, друже мій, не та година! Сучасна пісня – не перина, Не гошпітальнеє лежання – Вона вся пристрасть і бажання, І вся огонь, і вся тривога, Вся боротьба і вся дорога, Шукання, дослід і погоні До мет, що мчать по небосклоні. Не думай, як поет покине Загальних питань море синє І в тихий залив свого серця Порине, мов нурець заб’ється, – Що там він перли і алмази Знайде блискучії, без скази, Знайде тепло, і розкіш раю, І світло, й пахощі без краю. А як знайде гидкії черви І гіркість сліз, розбиті нерви, Докори хорого сумління, Прокляття свого покоління, Зневіру чорну, скрип розстрою, То що почать з такою грою? Чи мають нам мішать поети Огонь Титана й воду Лети?

Ах, друже мій, поет сучасний – Він тим сучасний, що нещасний. Поет – значить, вродився хорим, Болить чужим і власним горем. В його чутливість сильна, дика, Еольська арфа мов велика, Що все бринить і не втихає: В ній кождий стрічний вітер грає. А втихне вітрове дихання, Бринить в ній власних струн дрожання. Негармонійний згук той, друже! Він дразнить слух і нерви дуже, Наяві дразнить, сон тривожить, Вертить докором, зло ворожить, Жене тебе, де кроком рушиш, Кленеш його, а слухать мусиш.

Так не жадай же, друже милий, Щоб нас поети млою крили, Рожевим пестощів туманом, Містичних візій океаном, Щоб опій нам давали в страви, Щоб нам співали для забави! Най будуть щирі, щирі, щирі! І що хто в життьовому вирі Спіймав – чи радощі, чи муку, Барвисту рибу чи гадюку, Алмази творчості блискучі, Чи каяття терни колючі, Чи перли радощів укритих, Чи черепки надій розбитих – Най все в свої пісні складає І співчуття не дожидає. Воно прийде! Слова – полова, Але огонь в одежі слова – Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея.

Падолист, 1900 р.

Пролог

На романтичного коня сідаю. Крилатий звіру, не пручайсь, не ржи! Неси мене, куди я загадаю, На фантастичні ті шпилі біжи, Де вихор грає, стогне гомін гаю, Де на вузькій, мов ниточка, межі Фантазія і дійсність спина в спину Глядять у мрій квітчастую країну.

Неси мене у ліс, той ліс казочний, Високий, темний, що, мов море, гра, Що зелені вдягає стрій святочний І широко свій килим простира, Що пахощами дише, свіжий, сочний, Де в таємничій тіні б’є нора, Де між корчів потік біжить до ціли, Коряві вільхи озерце обсіли.

Той ліс – зразок ще первісного світа, Де нікому природу маскувать; Морозом бита, ярим сонцем гріта, Вона лиш те живить що має міць тривать. У всю красу, у весь свій страх одіта – Однако їй кормить і руйнувать; Життя і смерть тут ходять без розлуки, Крик розкоші й важкі конання муки. На пнях гнилих зелена брость пишаєсь, Серед кісток вовчиця кормить плід; У тіні дуба рій комашок граєсь, І того ж дуба підгриза їх рід; Ось гадина на сонці вигріваєсь, Метелик треплесь, медом дише цвіт, А по верхів’ях тиха дума ходить, Одно тут лоно і вбиває й родить.

В той ліс як часто я літав думками, Коли було нестерпно між людьми! Тут дикими втішався я квітками, Тут віддихав я повними грудьми, Тут доторкавсь тремтячими руками Великих тайн: хто ми і пощо ми? Тут силогізмів сіть думок не ловить, Природа серцю щиру правду мовить.

І був той ліс мені як рідна мати, Що вцитькує тривогу навісну. У спеку клав під тінь розкішну спати І свистом дрозда знов будив зі сну… Я плакав, як прийшлось його лишати І шлях верстать по грудді та терну. Я знав: хоч де кораблик мій приб’ється – Найкраще тут минуло й не вернеться.

І я пішов. Літа йшли за літами… Я сивію, огонь згасає мій… Чимало сил потратив я без тями, Чимало я похоронив надій! Лиш ліс отой пахучими вітками Махав мені, бринів, мов мушок рій, Що п’є мов сонця блиски золотаві, – Так він все свіжий був в моїй уяві.

Сьогодні я вернув. Мене додолу Зігнуло невідрадних сорок літ; Пройшов життя тяжку, жорстоку школу, І куштував знання чудовий плід, І душу, з мрій обдерту, наче голу, З пожежі виніс я в холодний світ, А в серці вигаслу жагу й охоту, Й старії рани, що болять під сльоту.

І я пішов до лісу. Дивна туга Мене до нього потягла, немов Повірника старого здиблю й друга, І виплачусь, і виговорюсь знов, І вирвусь із утоптаного круга, І відновлюсь душею до основ. Аж серце билось живо того ранку, Немов стрічав я давнюю коханку.

Та друг мій був не той вже, що колись! Пропав і слід колишньої пишноти! Куди лиш глянь – пеньки й пеньки тяглись, Сліди вогнищ і трацької роботи, І зломи, й виверти, й тріски п’ялись Серед баюр і всякої гидоти; Де-де лиш дуб та ільма одинока Гляділи на руїну ту звисока.

Я мовив:

Отак-то нам зустріться довелося! В які ж хижацькі лапи ти попавсь?

Ліс мовив:

З твойого де-де сивого волосся Пізнать, що й ти в розкошах не купавсь.

Я мовив:

Життя воєнним табором тяглося, То тут, то там противник прискіпавсь; Я боронивсь, не раз мав перемоги, Та часто й падав ворогам під ноги. Війна! Вона не дасть, бач, гнить і скніти, Все гонить до нових стремлінь і змін. В огонь життя, що гріє, жре і світить, Усе нових докидує полін. Здобув успіх – куди там гомоніти, Що ран, і сліз, і праць коштує він! А впав у бою – люто зціпиш зуби Й не тямиш обсягу своєї згуби.

Ліс мовив:

Еге, війна! Вона й мене скосила! Обдерла, зжерла всю мою красу. Я ж гордий був! Моя живуча сила Оперлася гризьким зубам часу; Так много бур, вихрів, снігів зносила, Що думалось мені: я все знесу. Аж смерть гриба старого – стид сказати – Була сигналом до моєї страти.

На схід від мене тямиш палац білий На горбі? Князь старий там проживав. Я й десять сіл, що вкруг мене обсіли, Його були. «Мій ключ», – він нас так звав. І доки жив, хоч як сини клептіли, Мене рубать не дав, не продавав: Йому я спомин був його княгині, – Аби він жив, я б ще стояв донині

Весь вік його був сплетений зо мною: Малим гуляв по моїх він стежках; Потім ганяв з стрільбою за серною, Вправляв свій кріс на кабанах, вовках; Потім не раз з княгинею-жоною Й веселим гуртом тут на лови тяг, Аж раз після веселої забави Княгиню вбиту винесли з гущави.

Була прегарна ще, хоч вся студена, Згас блиск очей, навіки голос стих; Шовкова сукня кров’ю обагрена, Солодкий усміх на устах застиг; У саме серце кулею ражена, Без болю вмерла, нагло, в один миг. Хто, як, за що скосив се гарне тіло, Навсе лишилось темним сеє діло.

Шептали: смерть сама собі зробила, Бо жить з князем не хтіла, не могла, Бо не князя, а іншого любила, Але благань його не приняла; Натомість інша чутка доводила, Що зрадила князя, йому була Та зрада звісна і що він з любові Й розпуки їй кроваві справив лови.

Та сяк чи так, князь був мов громом вбитий; Його звезли зомлілого домів; Весь похорон княгині сумовитий В нестямі він лежав, в огні горів; Нездужав довго, їздив води пити, Зів’яв, ізгорбивсь, мовили – вдурів: Не вірив, що вона убита з кріса, Все ждав, що верне, певно верне з ліса.

Він скаженів, коли хто смів згадати Про смерть її; весь палац, кожда річ На поворот її все мали ждати: Світити світло в спальні кожду ніч, Стелити ліжко, у вазон вкладати Букети свіжі, нагрівати піч; На новий рік, на вродини, йменини Багаті дари він складав княгини.

А гарний день настане, князь в заранню Таємно схопиться і в ліс біжить; Під дубом стане, кличе: «Маню! Маню!» Надслухує, зітхає, жде й дрижить. «Я не серджусь! Вір мойому коханню! Вернись! Як в раю, в парі будем жить! Не йдеш? Загнівалась на Яся твого?» Отам-то раз його й знайшли мертвого.

Гей, то були веселі похорони! В князя сини – два славні гультяї, На батьківське добро, немов ворони, Накинулись та й ну ділить паї! Ще за князем не продзвонили дзвони, А вже вони ревли, мов бугаї, В покоях рились, скрині розбивали, Жидам убрання, меблі продавали.

Спішилися й мою красу продати, Та не було на дерево ціни! Прийшлося знехотя гульвісам ждати, Хоч шарпали вірителі; вони Недарма й ждали: мали будувати Залізницю в тій стороні з весни – І те вдало князьке ім’я свячене, Що шлях пройшов якраз поперек мене.

Весна прийшла, а з нею враз багато Людей, возів, і коней, і сокир; І гомін був, і спів, немов у свято, І стук, і плач бентежили мій мир; Мов різаком, напів мене розтято, І біль мене пронизав вздовж і вшир, Як в моїм серці висікли провали, І стацію й дворець побудували.

Ще раз зима прийшла, снігами вбрана, Ще раз весна пахуча зацвіла; Моя, здавалось, заживає рана, І на просіках свіжа брость росла; Лиш та залізна гадина погана Щодень свистіла, грюкала й ревла; Я знав, що се моя нехибна згуба: Вона мене згризе, як черви дуба.

Весною ще вона мені примчала Дарунок – щоб не бачив я таких! Вона, що про культуру так кричала, Мене зробила свідком сцен гидких. Людськая кров із рани тут дзюрчала. Я ссав її; від корінців тонких Аж до вершин смертельна дрож пробігла Мене: й моя се, знати, смерть настигла,

Й настигла! Ледве осінь листя здула З моїх беріз, і грабів, і осик, Уже змія залізная ревнула, І залунав брудного люду крик, Хрип пил і стук сокир; грізна, нечула Рука пень в пень косила, мов сітник; Тут стоси клали, там кору здіймали, Лупали, терли, дерли і ламали,

Якби ти знав, як мучивсь я в ту пору! Як день і ніч стогнав я, рув і вив! На рубачів щоночі слав я змору, Жалібним зойком їх зо сну будив. І не один, підводячися вгору, Тремтів, хрестився, ледве дух ловив І мовив: «З нами дух святий! Неначе Жива душа де при сконанні плаче!»

Се я так плакав. Та дарма, ніхто ще Плачем своєї долі не відпер. П’ять літ мене трощили, наче трощє, Аж тим зробили, чим я став тепер, А скористали? Слухай і про то ще! Один князьок в delirium умер, Другий збанкротивсь, служить десь при банку, А жид згорнув мільйони, мов сметанку.

Я мовив:

Сумний твій стан! Та з твоїми панами Я співчуття не маю ні цяти. Герої будуарів та Панами Який же інший можуть шлях знайти? Февдали в вік електрики й реклами Сей вік лиш можуть у п’яту бости, А він розтрощить плем’я се недуже… Та інше щось скажи мені, мій друже!

Мені на серці важко – дай розраду І нових сил скарбівню отвори! Ось тут під дубом сим нестятим сяду Й сидітиму. Розважуй! Говори! Увесь свій чар і всю свою принаду Ще раз яви, мов у букет збери, І весь свій біль, і всю свою надію Нехай я віджию й відмолодію.

Ліс мовив:

Під моїм дубом сіла дивна птиця, Що все шукала на вербі грушок. Прийшов слабий до хорого лічиться: Давай на меланхолью порошок! Сиди собі! А хочеш щось повчиться, То слухай! Маю ще один куток, І в нім секрет. Рад слухать? Та чи буде Се лік тобі?.. Героями там – люди!

Перша пісня

Весна прийшла, на синьому Дунаї Сплескала лебединими крильми, Дунула теплим подихом по краю, Зламала мости ледові зими, Підсніжники збудила в голім гаї, І жайворонки вивела з тюрми, І на Бескид нагнала хмари сині, Й пустила млу на північ по країні.

Махнула раз рожевою рукою – На ріках трісла крига і сплила; Махнула знов наміткою тонкою – й землі плодюща сила ожила, І теплий вітер піснею дзвінкою Загомонів над стріхами села, Над вежами, і мурами, й церквами І в лісі ліг спочити під вершками.

Таємна дрож проходить по природі, Дожиданка воскресних, світлих днів; Поглиблюєсь лазур у небозводі, Круг сонячний тепліше заяснів; Рожева заграва горить на сході, І ліс безлистий наче потемнів, Не стогне вже, лиш мелодійно грає, Базьками лози й іви прибирає.

Тим лісом, почерез яри та кручі Біжить дорога, проста, мов стріла; Дві шини, наче два ножі блискучі, Геть-геть углиб його вона вп’яла; Край неї дуби, граби та плакучі Берези гнуться, ронять піт з чола, Вітками мають, гіллями хитають, Немов новин в залізних шин питають.

«Го-го! Новин! – застугоніли шини. – Ми зо світів якраз прийшли на те, По нас день в день вам бігтимуть новини, По нас і ви колись побіжите, Мов новина, в безліснії країни. Нове – отсе одно для нас святе. Що не бувало, через нас настане – Байдуже нам, чи добре, чи погане.

Ось тут машини йдуть, що орють, сіють, Жнуть, косять, ріжуть, мелють і вертять; Достатки йдуть, що світять, а не гріють, Що вас з’їдять, хоч їсти не хотять; Купці спішать, що купувати вміють! Фікційний крам, фікційний гріш платять, Фікційних зисків сиплють повну хату, Та врешті вилічать реальну страту».

Дивуються берези білокорі, Немов сільські дівчата на торзі, І дуб здвигає раменами ‘д горі, Скриплива іва оха по черзі. Та ось гуде щось і бринить в просторі: Біжить тривога на одній нозі, Цвірінька телеграф, і б’ють сигнали. «Се поїзд рушив!» – шини застогнали.

Іде, гуде той поїзд вздовж Підгір’я І огняний у ньому скиглить дух, Полошить в полі скот, у лісі звір’я, Орач хреститься, кланяєсь пастух; Здалека, мов гусільниця, що міря Дванадцятьма палками довгий круг, За мостом круто вигинає лука, До лісу доповзає, мов гадюка.

А в поїзді вагон другої класи, В вагоні через дверці два купе. Гурток панів. Сміх, жарти, баляндраси… Тут офіцерське видно портупе, Мисливський стрій, бальовії прикраси, Тут гордий жест, зблязовання сліпе, Короткі фрази, обривки розмови… Десь на гостину їдуть чи на лови.

А в центрі групи, мов душа компанії, В візитнім строї молодий панок; Горять і очі, й щоки, знай, рум’янії, І хід його свобідний, мов танок; Він сипле жарти, радощами п’янії, І ллється голос чистий, мов дзвінок; Пливе від нього втіха і свобода, Мов блиск від сонця серед небозвода.

«А я скажу: життя над все на світі, І дурень той, хто не впивався ним! Хто радощі літні не ловить вліті, А літом каламутить втіхи зим. Вживай, життя лише май на приміті, З ним грайсь, та вмій не дорожити ним! Лови момент, цурайсь його привіту! Будь ненаситний! Evviva la vita.

І що нам смерть? Прожитого безмірність Ніяка смерть не в силі нам узять. І що нам страх, присяги, клятви, вірність? Все пута лиш, щоб нерв життя зв’язать. Чхать на авторитет! Плювати на покірність! В ярмі конвенцій хай осли біжать! Наш клич – свобода! Наш закон – баніта. І шлях наш простий… Evviva la vita!»

Дифірамбічний тон сей перебив Старенький лікар, що ввійшов з другого Купе; турботно в пальцях теребив Свою хустину, й коло молодого Оратора спинивсь і, мов згубив Щось дороге, так видививсь на нього, А потім, голову схиливши низько, Промовив: «Пане, стація вже близько!»

Панич

(байдужно)

То добре, вийдем.

Лікар

Слухайте, Євгеній! Востаннє слухайте ще моїх рад!

Євгеній

Що ж, радьте! Ви ж до рад правдивий геній!

Лікар

Не враг я вам, йому не адвокат, Чужий для вас… та справі тій злиденній Я б інший вихід відшукати рад. На плач його глядіть – він там в купе ридає – Й на ваші співи – ні, мені аж серце крає. Невже ж вам все людськеє так байдуже І люта скорб смішить вас, не болить? Ще раз прошу вас: схаменіться, друже! Ще можна вбійчий той огонь залить. Признайте: ви ж тут винуваті дуже, І ваше діло рану ту зцілить.

Євгеній

Га-га! Від ран вже ви у нас цілитель! Що ж хоче ворог мій і повелитель?

Лікар

(з докором)

Ну, ворог! І не стид вам се казати?

Євгеній

Я визваний.

Лікар

Інакше ж він не міг, Йому ж ви жінку вивабили з хати І честь його ви подали на сміх.

Євгеній

Ге-ге, до єзуїтів се, брехати! Девоток сим лякать: «О боже, гріх!» В нас новий час і новії закони, І вищі ми над тії забобони!

Лікар

Мій друже, ні, не в тім ще саме діло, Він благородний… він її любив І досі любить… Що там прогуділо, О віщо він життя своє розбив – Готов забуть, якби лиш не боліло Одно… коб ти одну йому зробив, Одніську ласку! Любий! Я міркую, Що зробиш ласку сю йому…

Євгеній

Якую?

Лікар

Ти ж кинув там її…

Євгеній

Де слід було.

Лікар

Ти ж визискав її…

Євгеній

Овва, питання!

Лікар

Скажи одно: що там між вас зайшло?

Євгеній

Простіська річ: по любощах розстання.

Лікар

А до розстання що вас довело?

Євгеній

То так: був сумерк, надійшло світання, А як се сталось, то вже тайна ночі; Прийшла пора, і нам розкрились очі.

Лікар

Не хват я до метафор, алегорій, Та вже як хочеш, а скажи ще те: Бажає конче знати, пан Григорій, Де ти розстався з нею.

Євгеній

Се пусте.

Лікар

Покинув в соромі, в нужді та в горі?

Євгеній

О, ні! Як спіла вишня не росте, Так і вона ніщо більш не бажає, Бо має те, чим жизнь нагороджає.

Лікар

Говориш ти загадками крутими! Та де ж вона? Де ж нам її знайти?

Євгеній

А ти говориш наче до дитини. А де вона, я знаю так, як ти.

Лікар

Євгеній, годі ж жартами пустими Збувать сю річ. Вже близько до мети. Скажи всю правду! Де вона, мій друже? Він все готов простить!

Євгеній

Мені байдуже.

І він веселу пісню засвистав. Байдужно відвертались секунданти. Ось поїзд свиснув, загудів і став. «Готові ви, панове? Ну, avanti! Так, щоб ніхто уваги не звертав На себе тут. А зараз при шлябанті Стежина в ліс. За мною! А за двадцять Минут вже будемо назад вертаться».

Отак командував один з дружини. Тут із сусіднього купе явивсь Григорій, глипнув, мов лякався днини; Ще не старий, а виблід, похиливсь. «Стоїть тут довго поїзд?» – «Півгодини». – «Пора!» – І мовчки весь гурток пустивсь З купе. Роївсь народом весь дворець І клекотів, мов з кип’ятком горнець.

Робітники з сокирами, пилками, Похнюпившись, мов у ярмі, ішли; Жиди-агенти чорними купками Снували скрізь і, наче млин, гули; Начальник верещав, махав руками; Якийсь тягар пакетники несли І теж кричали; десь там у вагоні Дитина плакала, і ржали коні.

Під шум пани через дворець майнули, Ніхто на них уваги не звертав; За хвилю вже й рогачку обминули, Їх провідник спинився, засвистав, Ще хвиля – і в гущаву всі пірнули, Лиш сивий лікар ззаду приостав, Здвигав плечима, рухав головою, Мов розмовляв, сварився сам з собою.

Вузенька стежка, мов гадюка, в’ється Поміж хащі й столітні дерева; Тут в яр збігає, там угору пнеться, Тут виверти обходить, мов жива. Скрізь тихо; між корчами звір пасеться, В дуплавині погукує сова, З вершків важкая сутінь нависає, І десь в яру потік бурхливий грає.

Ось поляна розкрилася простора, Мов пазуха у велетня грудей. Плакучі іви скупчились, мов змора, Довкола неї, збоку в’яз сідий Глядить понуро, гнеться осокора Й поскрипує; патлатий мох рудий Понависав на пнях замість окраси І творить розбійницькії гримаси.

Отут пани спинилися під в’язом, Оглянулись довкола, а потім Самі по собі позирнули разом, Мов ті злодії, що в храму святім Зійшлись на злочин. Ну, чи пустить плазом Бог місце те, що зробиться в крутім Моменті? Хвилька їх проймає жахом, Ще хвилька – й злочин піде своїм шляхом.

«Панове, – мовить повідник, суворий Високий пан з подзюбаним лицем, – Вам звісні пан Євгеній, пан Григорій, Що тут стають на себе одинцем; Не наша річ входити в суть історій, Що завели їх на сей шлях правцем, Мотиви – їх річ; наше діло в нормі, Щоб все в порядку сталось і по формі.

Умови вже усталені. Панове Супірники, чи хто жадає змін? Ніхто не хоче. Чи вже все готове? Дистанс відмірять! Лікарю! Де ж він? Струмент в порядку? Ось оружжя нове? Набить при всіх. Панове, мій поклін! На місце! Чи обом однако ясно? Команда: три! – і вистріл рівночасно».

Здавалося, весь ліс в сей мент фатальний З тривоги дух у собі притаїв. А потім «три»! – і ляскіт моментальний, Мов згірдно плюнув демон сих гаїв. І ледве тихий відгомін печальний Поповз і, не добігши до країв Старого лісу, десь заглух в деберці, Як глухне спомин у зрадливім серці.

Оба супірники ще мент стояли, Простягши праві руки наперед; Та ось Євгеній став немов зів’ялий, З руки нечутно випав пістолет; Під ним коліна враз задилькотали, Вид вгору, мов слідив пташиний лет, За груди лівою рукою ухватився І важко враз додолу покотився.

Всі ахнули. Григорій, наче свічка, Стояв недвижно. Лікар ось підбіг До вбитого… «Небіжчик. Наче річка, Кров з рани грає… Ох, якби ж я міг Спинити!…» – «Пощо? Живо вовча тічка З ним зробить лад. Благий йому нічліг! Ходім, панове! Бог по правді судить. Хто в пітьмі ходить, той в пустині блудить».

Отак Григорій різко та студено Сказав і перший до двірця подавсь. «Що! – скрикнув лікар. – Але ж се страшенно! Він ще живий! Щоб так отут лишавсь!.. Панове, стійте! Спиню кров… Візьмемо На руки… Житиме!» – «Е, ти б стидавсь Таке балакать, – буркнув хтось із купи, – Чи гробарі ми, щоб носити трупи?»

«Покинь його! Нехай собі здихає!» – Сказав другий. – «Ходи, на поїзд час!» «Панове! – лікар в розпачі гукає. – Се ж варварство! Се підлість! Я на вас У суд подам!» Та годі! Вже втихає Стук кроків їх. До вбитого ще раз Нещасний кинувся і кров спиняє, Той дише ще, та видно, що конає.

Прокинувсь, застогнав… Відкривши очі, Пізнав старого. «А, се ти? Де ж ті?» Мовчить старий. «Покинули! До ночі Вже близько… Добре. Легше в темноті… Спіши за ними! Слухай! Все жіночі Комедії! Ми слуги глупоті… Скажи Григорію: його безцінна перла Від нього втікла, а від мене вмерла.

Ні, я не вбив… Любив, мов божевільний… Сама… сама., зневірившись у мні… Хтів з нею вмерти… відіпхнула спільний Кінець… сама собі лягла в труні. Отак і я тепер поляжу… вільний… Без пам’яті… Не згадуй!.. Мов у сні… Життя глитає… evviva!.. мій друже!» Замовк… ще застогнав… шепнув: «Байдуже».

Мов тінь тремтяча, лікар щез в тій хвилі, Спішив щодуху, сльози утирав; Вже третій раз до поїзда дзвонили, Коли він до вагона причвалав – Не від двірця… панове отворили Затильні дверці… Він без духу впав На лавку; шепотав, мов непритомний: «Се злочин! Злочин підлий і огромний!»

Ось поїзд дрогнув. Свиснула машина Розлучним свистом, аж заскиглив ліс. Від сонця кров’ю блискотіла шина, На скруті дико вило з-під коліс; Край шляху стрепенулася вільшина, Щось, мов стогнання, вітер з гаю ніс. В яру десь вовк завив, жовна осику струже, Ніч хилиться над ліс і шепотить: «Байдуже».

Друга пісня

Лісничий Валько вітер вухом ловить, Мов хорт на воздух розширяє ніс, До побережника Остапа мовить: «Знов чорт якогось нам стрільця надніс! Чув вистріл? Певно, цапа хтось готовить! Мов у свою комору, ходить в ліс… То кара божа з тою злодійнею! Гей, навперейми! Чей, стрінемся з нею!»

Оба шульнули різними стежками, За яром щоб на поляні зійтись; Вже лісокрадів стежили думками, Остап рушницю під полою тис, А Валько в сумерках поміж хащами Поперек яру дерся, наче лис, Надслухував, чи гілка де не хрусне, Чи з-поза пня де лісокрад не шусне.

І кляв: «Бодай же гир вам загирився! Драбня погана! Хоч з ума зійди! Колись в лісах я з москалями бився І не зазнав такої ще біди, Як в сьому лісі, щоб він провалився! Ні вдень, ні вніч спокою тут не жди. Хоч бий, карай, стріляй їх, аж обридло, Прокляте хлопство преться в ліс, як бидло.

Дрова рубають, день і ніч полюють, Слопи на звіра ставлять та сильця, Із своїм скотом по зрубах воюють, Підстережуть і готура, й зайця – І день і ніч лиш мов про те міркують Мені робити псоти без кінця. А бий вас грім! Не дам драбам пощади! Стрілятиму, бо не стає вже ради!»

Ось поляна, де вистріл чувсь. Ні духу! Пасеться в травах тонконогий цап; Став Валько під смерічкою та й слуха, Втім з поляни хильцем іде Остап І шепче: «Тут була якась псяюха! Трава столочена! Знать, мали храп На цапа, та хибили або, може…» Та тут урвав і зойкнув: «О, мій боже!»

В противнім боці поляни, під в’язом Щось захарчало, наче з-під землі, І довгий стогін постелився плазом По поляні, мов мліючи в імлі. Оба мужчини схопилися разом. «Конає хтось!» – І враз із-за гіллі, Мов з клітки, вирвались, поперек сигли На місце стогону щодуху бігли.

Прибігли, стали… На траві простертий Лежав панич, красавець молодий; Вже на лиці блідому вираз смерті. Закріпла кров вже лиш слизить з грудей; Лиш жалко рот іще харчить отвертий, В очах мов жаль, мов скарга на людей; Безвладні вже розкидалися руки, І пістолет лежить, як шмат гадюки.

«Живий іще!» – сказав Остап потиху. «Конає, видно», – Валько доповів. «Не мало де його попасти лихо! Здається, сам на себе руку звів». – «Мороко наша, кумо Василихо! Що з ним робить? Лишить, щоб звір іззів? Але ж живий ще! Чи підмоги звати? Та хто під ніч у ліс піде із хати?»

Та Валько вже до вбитого припав І оком знавця оглядає рану, Бальовий фрак на нім, жакет розп’яв, Поцмокує. «Ну, фірточку погану Тут просверлив! Глибоко прокопав До джерела життя!.. Та гов, давай погляну Докладно в хаті… Кров не бухла, як фонтана, – Значить, не з легких… Ну то се ще легша рана!»

І крикнув: «Гей, Остапе, швидко ноші!» – «Та, пане, як тут швидко їх зробить? Я панича взять можу на коркоші». – «То зле, Остапе! З нього кров збіжить. Скинь полотнянку – невеликі гроші! То в неї можна панича зложить; Завинемо, то, чей, оба на спілку Занесем бережно на лісничівку».

А в лісничівці, як у божім раї, Коли був з нього прогнаний Адам… Шумлять берези, чисті води грають, І сторожать пси вірні біля брам, Рожеві з вікон фіранки моргають, Мов шепчуть: «Мир, любов і щастя там!» По ганку дике винограддя пнеться, І дах повоями червоними сміється.

А в лісничівці молодая дама В покоях ходить, як тиха вода; Мов Єва, дожидаючи Адама, Прегарна, хоч тужлива і бліда; Мов золотиста, променяста пляма Пливе нечутно, край вікна сіда, Рожеві фіранки крихітку відкриває І вигляне, закриє знов, зітхає.

Знов устає і знов іде нечутно, Немов по клітці пташка проліта, Закурить сигарето резолютно, Розгорне книжку… «Ах, не та! не та!» – Знов ходить і зітхає щоминутно, І думкою бог зна куди віта, І за розкритий фортеп’ян сідає, Рожеві пальці на клавіші накладає.

І враз, немов з незримої фонтани, Бурливі тони ллються, клекотять, Якісь погрози, бойові пеани, Немов мечі по шоломах хрумтять, Там крик, стогнання, мов від злої рани, І тони мліють, сумно дилькотять, Іще пручаються хвилину, другу, І розливаються в безмежну тугу.

Щось здавлене в протяжній тій гармоньї, І резигнація у ній на дні, І жалощі квилять у кождім тоні, Мов сняться недоспівані пісні; Мов квіти фантастичнії, червоні Хвилюються в зеленій глушині; Таємних споминів оце розкрилась брама, І тихим голосом співає пісню дама:

Ой розпущу ж я мрії По зеленому гаю, Чей, знайду очі тії, Що безмежно кохаю.

Ой розпущу ж я тугу Та від дуба до дуба, Чей, знайду я дружину, Що над все мені люба.

Ой розсиплю я співи, Як росу по розмаю… Гей, прибудь, моє серце, Бо я втіхи не маю.

Як у клітці пташина, День по дню я проводжу, Лиш про тебе я мрію Та й забути не можу.

Лиш про тебе, мій скарбе, Плоде мого вітхнення, Що малій у віночку Ще ворожила неня.

Урвала. «Нудно! Мрії сі дівочі Вже не для мене… Ах, та чом же все, І денне світло, і ті темні ночі, І гаю шум їх в ум мені несе? Що се за дивні, невідривні очі За мною стежать? І невже пасе З безодні ними демон мою душу? Боюсь їх, а все в них глядіти мушу. Вже десять літ, якраз в день мого шлюбу – Мене на шлюб, як гусочку, вели –

Серед юрби свою знайшла я згубу – Ті очі, що красу мою пили І рай такий, безмежну розкіш любу, Здавалося, у дар мені несли, Що я в їх блиску всю себе забула, Себе я в раю, рай в собі почула.

(Знов припадає до фортеп’яна, грає і співає).

Чорні очі палкі, Ненаситні такі, Ви впилися в мою душу, Наче чари які.

Горите, мов алмаз, Кождий день, кождий час Почуваю, дожидаю Тільки вас, тільки вас.

Очі, зорі мої, Очі, муки мої, Через вас минають марно Молодощі мої.

Через вас я смучусь, Задля вас я труджусь… Чорні очі, чорні очі, Чи ще вас я дождусь?»

Безвладні руки на клавіші впали, З очей, мов перли, сльози потекли, Важкі стогнання груди розпирали, Але уста ні слова не рекли. Надію, мрії, мов у гріб, ховали, Та закопать нізащо не могли. І довго, німо так вона сиділа, І сльози висхли вже, а ще душа боліла.

Так нудьгувала гарна лісничиха Оце вже вісім або десять літ. «Се божевільна! – говорили стиха Знайомі. – Бач, сама собі морочить світ». А служниці: «Се все з добра, не з лиха. Якби їй пан до праці дав привід, Якби не так любив, погримав, скільки треба, То в домі був би рай, нащо тобі і неба».

Та й гріх сказати, щоб вона не дбала За мужа й не вела порядно дім: Біда лиш та, що з ним дітей не мала, Байдужа, мов зневірилася в нім; А як удень сама в хатах остала, Бо муж по службі в ліс ішов, зовсім Тоді її тоска напосідала, Вона ридала й привиди видала.

Їй бачились якісь таємні очі, Що стежили за нею крок у крок, Були блискучі і чорніші ночі, Моргали, наче пара тих зірок, І з них якийсь огонь ішов пророчий, Розкішна дрож, диявольський порок, Надія щастя і тривога втрати, І той рефрен жалібний: ждати! ждати!

Лісничий здавна мов махнув рукою На примхи ті, у всім їй потурав; Усе занятий службою важкою, Здавалося, лиш про ту службу дбав; Та втайні пильнував її спокою І в лікарів поради засягав. «Змінить обставини життя», – були їх ради. І він, як міг, шукав десь іншої посади.

Вже смерклося, а пані Клементина Все ще мов сном обтяжена була. Десята продзвонила вже година, Слуга в салоник лампу принесла… Проснулась пані. «Ах, се ти, Юстино?» – Немов спросоння вид свій підвела. – «А пан прийшов?» – «Нема ще, пані мила». – «Ну-ну, а щоб вечеря не простила».

Втім, брама скрипнула, і пси завили, І грубії почулись голоси. «О боже! – пані скрикнула в тій хвили. – Се пан іде? Чого ж се виють пси? Біжи, Юстино! Господи мій милий! Сюди, на ганок! Свічку принеси!» Та вже на ганку голоси знайомі Почулись: «Гей там, відчиніть, хто в домі!»

І до покою пан з Остапом входять, Щось оберемком, мов мерця, несуть, На стіл кладуть, і голову підводять, І роздягають, миють і трясуть, Щось шепчуть слугам, десь зо світлом ходять, Брязк ножиць чути, стукання посуд. Тиша мертвецька, потім, мов з могили, Глухе стогнання – і знов пси завили.

А пані, мов бездушна, у куточку Стояла німо й слова не рекла, З очима, впертими в одну лиш точку, Вона мов остовпілая була. «Ще більше вати! Чистую сорочку!» – Пан служниці сказав, і та пішла… Г се тривало більш як півгодини, Аж з раненим як слід упорались мужчини.

Упорались, пішли до кухні мити руки, Що кров’ю скрізь поплямлені були. А пані з виразом цікавості і муки Нечутно, мов пливучи по земли, До хорого пішла, ловила вухом звуки, Що з віддихом важким з грудей його плили, В лице зирнула, вкрите тінню ночі, І скрикнула нараз: «Ах, се ті самі очі!»

Ті самі очі, чорні, як безодні, Що стежили за нею стільки літ! Тепер без блиску, мляві та холодні, Немов у них яркий зламався світ, Але й тепер ще чарувати годні, Як сумовитий спомину привіт. Вона, пронята жахом, стрепенула, Мов ось судьбі своїй в лице зирнула.

Тут муж її ввійшов. Вона на нього Той свій жахливий зір перевела: «Ти вбив його?»

Лісничий

(з усміхом)

Що за концепт? Для чого? Ще якби доля нас не наднесла На вистріл та на слід його, небого, Вже б з нього страва вовча там була. Їй-богу, видно, дурень щастя має! Втекти хтів від життя, життя ж його спіймає.

Вона

Він буде жить?

Лісничий

Можливо, хоч та рана Мене не тішить…

Вона

Ні, він мусить жить!

Лісничий

Щоб мусив, се не наша річ, кохана, Се в вищій волі, так сказать, лежить.

Вона

Ні, слухай! Се тобі у руку дана Судьба нас двох. Як він не видержить, І я не хочу жить. Роби, що знаєш, – Се невідкличний мій рішенець маєш!

Пішла. Всміхнувся Валько їй услід: «Рішуча, нічого сказать! І скора. Такий, мабуть, і весь жіночий рід: Сьогодні все віддать готов за те, що вчора Ще у думках не мав. Мрій хорих плід Для неї найсильнішая підпора. Закони розуму й природи їй байдуже, Коли за цяцькою її скортіло дуже.

Ну, та сим разом, може, пощаститься Сю жертву з горла смерті відволать… Неважна рана… Трохи попеститься Та й встане… Інтересно буде знать, Хто він, для чого він життя лишиться Хотів? Щоб з недостатку – не сказать. Одежа, золотий годинник… ся постава… Без сумніву, якась інтелігентська справа.

Зневірився в життя? Гм, по лиці не видно; Хто так розцвів, той добре їв і пив. Підлот десь наробив, і стало жити стидно? І сього б я ніяк не припустив; Черв’як сумління тут не гриз огидно, Де цвіт краси і юності так цвів. Ся складка коло уст, мабуть, говорить нам Щось інше… сі виски… так-так, cherchez la femme!»

Від того дня у тихій лісничівці Усе життя пішло на інший стрій. Уранці Валько із Остапом в спілці При хорім порались, мов лікарі, А пані, рано розклад давши дівці, У кухні пріла, шпортала в старій Кухарській книзі, добирала вісти, Щоб хорому щось добре дати з’їсти.

А хорий у гарячці, знай, без тями День поза день, мов зламаний, лежить. Муркоче щось, неначе безвістями Блукає дух його, то весь дрижить, Мов з холоду, безкровними устами Сміється, потім нагло закричить І знов в нестяму впаде й заніміє… Отак-то смерть з життям турніри діє.

А по обіді знов пан в ліс подасться, Де в службі аж до ночі мусить буть. Отут для пані настає час щастя: Години їй моментами пливуть. При хорім упадає і не дасться На хвильку від постелі відвернуть. Годує й поїть, рану завиває, Вкриває і до сну йому співає.

А як засне, то пані Клементина По хаті ходить, як тиха вода, І, мов безумна, шептом що хвилина Йому свій жаль та тугу повіда, І, мовби се наймильша їй дитина, До нього пестощі так ніжні приклада, Блага його, і дякує, і докоряє, А там нахилиться й тихесенько співає.

А він лежить без тями. То поблідне, Мов труп, то рум’янцями спалахне. Чоло раз чисте, мов кришталь, погідне, То знов чимсь диким, прикрим замахне; Уста сміються, мов дитя свобідне, Та враз мов біль страшенний їх утне, І знов мине, і він, мов мрія з-поза світу, «Байдуже», – шепотить, та: «Evviva la vita!»

Третя і четверта пісні колись будуть.

Нові співомовки

Цехмістер Купер’ян

Облягали ляхи місто Десь в часі Руїни, Штурмували брами й мури, Підкладали міни.

Боронилося козацтво, Й міщани не спали, День і ніч гриміли з мурів Пушки й самопали.

Але Купер’ян-цехмістер Був за всіх завзятий, Цеховому товариству Нишком став казати:

«Годі, братця, нам на мурах, Як сичі, сидіти, Покажім, що й ми, міщанство, Не страшкові діти!

Вдармо ніччю на їх табір З крутого байраку! Згиньмо або тих ляшеньків Зотрім на табаку!»

Як згадали, так зробили, Щастила їм доля, І розбили вражу силу, Як пух, серед поля.

Радість! Слава! Крик і гомін! Збігаються в місті Шевці, кравці, всякі справці – Не сто і не двісті.

І вітають Купер’яна З його вояками, Як героя, всю дорогу Всипали квітками.

А на площі чорна рада: Взяли всі гадати, Яку б тому Купер’яну Нагороду дати?

Одні кажуть: «Чим він досі Був у нас? Цехмістром! Тепер його за заслугу Виберім бурмістром!»

Другі кажуть: «Що, бурмістром? Ми на се не згожі! Най він буде комендантом В огневій сторожі».

Треті кажуть: «Ні, панове, Іншу раду маймо, Купер’яну від нумеру По дукату даймо!»

«Ні, ні, ні! – реве громада Одностайним хором. – За геройство гроші брати? Ну, се був би сором!»

Знов незгода, знов гармидер, Сяк і так міркують; Що хто скаже, кличуть: «Славно!» А інші кепкують.

Аж ось вискочив на лаву Пузатий бурмістер Та й закликав: «Най жиє нам Купер’ян-цехмістер!

Дав нам бог такого мужа Ворогів розбити, Та не дав нам знать, яку б то Честь йому зробити.

Гроші дати – сором брати, Та й ми ж бідні люди; На уряд його поставить – Іншим заздро буде.

Поки він живий між нами, То все нам завада – То ж, панове цехмістрове, Ось моя вам рада:

Зараз тут його убиймо, На паль посадімо, По смерті ж його оплачмо І святим зробімо.

І насиплемо над тілом Могилу високу, Будем поминки справляти Два рази до року».

«Славно! Славно! От так рада!» Всі враз загукали, А цехмістра Купер’яна Навіть не питали.

Сучасна приказка

Ви чули ту пригоду? В часі розливу рік Попав у бистру воду Нещасний чоловік. В глибокім вирі б’ється І тоне вже туй-туй, До кума, що на мості, Кричить: «Рятуй! Рятуй!» А кум, що на поруччя Поважно лікті спер, Глядить критично: «Втоне Чи вириє ще тепер?» Вкінці махнув рукою І мовив лиш одно: «Не тратьте, куме, сили, Спускайтеся на дно».

Гай-гай! Таких кумів нам Не два, не три, не п’ять В житті щодня, щохвилі Приходиться стрічать. Ти в горі, нужді б’єшся, Мов риба у саку, Працюєш, тачку тягнеш, Мов панщину важку; Тут сумнів мучить душу, Що місце, то боляк, – А він лиш критикує: «Се зле!» і «Се не так!» За поміч і пораду Він має лиш одно: «Не тратьте, куме, сили, Спускайтеся на дно!»

І наш народ так б’ється В матні вже много літ, І хвилі напосілись Його розмити слід. А на безпечнім мості Фальшивії брати Стоять і ждуть – чи, може, Щоб поміч принести? Стоять і ждуть на хвилю, Що брата проковтне, Числять: тепер ще вирне, Тепер вже, чей, пірне. На крик його й благання В них слово лиш одно: «Не тратьте, куме, сили, Спускайтеся на дно!»

Та що се? Він не тоне, Хапаєсь берегів, Не слухає поради Облесних ворогів І під ногами чує Вже твердший, твердший грунт, А ті на мості в репет: «Се бунт! Се бунт! Се бунт!» Під ними міст хитаєсь, І хвиля прясла рве, Із мосту крик лунає: «Рятуйте, хто живе! Рятуйте більшу власність! Рятуйте панський лан! Рятуйте трон і вівтар! Давай обложний стан!»

А що, як Немезіда Собі одного дня Позволить жарт зробити І ролі поміня? На своїм грунті стане Русь міцно на ногах, А супротивна хвиля Піде по ворогах? І ті, що нас із виру Спасали мило так, Самі скуштують трохи, Який-то в мокрім смак? А Русь на їх благання Їм відповість одно: «Не тратьте, браця, сили, Спускайтеся на дно!..»

Майстер Свирид

Оце, куме, від ляхів П’ю не раз гіркую, Та буває спересердя, Що й заматіркую. А потому й засміюсь, Хоч як в серці гидко, І тут мені згадається Наш майстер Свиридко.

То був майстер від пили, Долота та сверла, Та все його якась нужда На помилки перла. Чи там в нього в голові Були не всі дома, Чи сама рука махала, Плану несвідома. А все, було, зробить стіл, Забуде підніжжя, Зробить скриню, то хоч віко Не на лад обріже. Зробить двері, то, дивись, Замалі в одвірку – У всім, було, наш Свиридко Переборщить мірку, А де б треба вбить кілок, Він там хляпне кляйстер – Отим його добрі люди Звали Попсуй-майстер.

То раз оце мав я з ним Кумедну пригоду: Розламалося коритце, Де ллють коням воду. Сам би збив собі нове, Та дощок не маю. От зайшов я до Свиридка Та й оповідаю. А він – добрий чоловік: «От, – каже, – морока! Та я тобі те коритце Скріплю на млі ока». Зараз дошку на верстат, Ріже, мірить, ріже, Одно звертить, друге зіб’є, Третє щось не влізе.

Плюнув кріпко, розібрав, Мірить, ріже, мірить, Знов збиває, знов не в лад щось – Сам собі не вірить. «Тьфу, – воркоче, – щоб тобі Гірке, не солодке! Вже два рази урізую, Та й ще закоротке!»

Отак, куме, і наш лях З русином мудрує: Тут настопче, там уріже, Ніде не дарує. Тут притлумить, припече, Заплює, зогидить, Та ще й злий, що з тої праці Та добра не видить. «А най, – каже, – тую Русь Трясця покоцюбить – І б’ю її, й печу її, Й ще мене не любить!»

26. IV 1904

Що за диво?

Сніг мете степами. Вітер порохами, Покоївка в хаті робить те Щіткою своєю, А козак матнею (У Шевченка) вулицю мете.

Жид мете, знай, зиски, А голодний з миски Так мете, аж годі дух звести; Наші ж генерали, Піхни, клерикали, Раді б нас з лиця землі змести.

Шлепом метуть дами, Цензор олівцями Вільне слово так мете, як в дим; Страх мете юрбою, Смерть мете косою, Лиш метелик не мете нічим.

Притичина

Мамцю, мамцю, що мені? Щось мабуть, зовсім погане! Мій спокій, мов свічка, тане, А в серденьку, як в млині.

Щось туркоче, щось біжить – Тихо-тихо, то знов крепче, Щось співає, свище, шепче, А все згідно: «Жить! Жить! Жить!»

Без причини я сміюсь, Без причини гірко плачу, Щось у млі рожевій бачу, Всіх люблю і всіх боюсь.

Спать не можу й бачу сни: Десь немов садок розкішний, В нім квіток рядок утішний, В тихім сяєві весни.

Між квітками тими й я. А в садку музика грає, Рій метеликів гуляє… Мамко, мамочко моя!

А між ними там один Пишнокрилий, срібнолатий… Ах, якби його спіймати!.. Грації якоїсь син.

Він крильцями тріпотить – Весь рожевий, тло зелене – Все круг мене, все круг мене Відлетить, то прилетить!

Мамцю, мамцю, що се є? Чи метелик, чи горобчик, Чи рожевий, гарний хлопчик, Мені спати не дає?..

Як там у небі?

Два панотчики гарненько Попразникували Та й удвох собі при чарці Ніччю розмовляли.

Розмовляли сеє-теє, Чого серце повне, А як світське перебрали, Нумо про духовне.

«От письмо святе не пише, І не знають люди, Як-то праведним по смерті Там у небі буде.

«Ані око не видало, Не чувало вухо», – Се, сказать тобі по правді, Трохи темно й сухо.

Я собі міркую, грішний – Прости гріха, боже, – Те, за що тут всякий б’ється Й осягнуть не може,

Те братерство, однодушність, У якій всі люди Зіллються в найвищу спільність, – Ось що в небі буде».

Другий мовив: «Ей, зійшли ви На слизьку дорогу! Се ж соціалізм вам сниться, Бридкий пану богу.

Ні, мабуть, не буде в небі Комунізм і спільність. Адже ж дар для нас найвищий – Повна лична вільність.

Кождий жий собі, як хочеш, І роби, що знаєш, Кождий пан своєї волі, Волю й силу маєш».

«Ну, панотче, – мовив перший, – Се цікаві вісти, Що ви навіть пана бога Вперли в анархісти.

Там-то був би рай, якби так Людям волю дати! Мусив би сам бог із нього Перший утікати».

Довго, довго сперечались, Вже й північ пробила: Той за спільність, сей за рівність, А зійтись не сила.

Мовив перший: «Що балакать? На одно згодімся! В сю опівнічную пору Свято покленімся:

Хто з нас перший світ покине, В раї водвориться, Має другому за три дні У сні об’явиться

І сказати, як там в небі І які порядки». Погодились, поклялися, Потюпали спатки.

Чи там рік минув, чи піврік, Перший умирає І другого через три дні У сні навіщає.

«Здоров, брате!» – «Здоров, отче!» – «Ну, я присвятився». – «Слава богу! І по небі Добре роздивився?»

«Роздивився». – «Ну, і як там? Говори, мій друже! Тайну божую збагнути Я цікавий дуже!»

Мовить дух: «її збагнути, Певно, річ висока, Та на се не твого треба І уха, і ока.

А про те, що ми колись-то Суперечку гнули, То оба ми, любий друже, Пальцем в небо ткнули.

Там порядки – ні по твоїй, Ні по моїй мові, А зовсім-зовсім інакші», – Та й щез на тім слові.

Трагедія артистки

То був чудовий місяць май, Цвіли вже бзи й троянди… З старої вілли на весь гай Плив голос панни Ванди. Співа до цитри, аж зовсім Захрипла з віщих трудів: Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім! «Бодай ся когут знудив!»

Ось жнива. Скочно граючи, Женців провадить банда, А в віллі, не вгаваючи, Співає панна Ванда; Чи день, чи ніч, чи дощ, чи грім, Чи крик сорокопудів… Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім! «Бодай ся когут знудив!»

Вже осінь. Яблука стрясли, Капусту в пень рубаєм, А панна Ванда, знай, співа У віллі там під гаєм. Чи в коршмі крик, чи в церкві дзвін, Луна з усіх усюдів: Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім! «Бодай ся когут знудив!»

Потис мороз, вітри ревуть, І сніг поля вкриває, В безлюдній віллі все ще чуть: Бреньчить щось і співає. Блукає голос серед стін, Захриплий з віщих трудів: Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім! «Бодай ся когут знудив!»

П’ять день хуртовина ревла. На шостий день ослабла; Всю віллу снігом замела, І Ванда закоцябла. Та дух її на місці тім Щоночі ще марудив: Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім! «Бодай ся когут знудив!»

Минуло много-много літ! Де гай був, нині зілля; Заріс кропивою весь слід, Де та стояла вілла. Та в глупу північ в місці тім Чуть бренькіт страхопудів: Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім! «Бодай ся когут знудив!»

Чого ж та бідна душенька На місці тім заклята? Чого покутує, немов Убила маму й тата? І чом ту саму пісню всім Небіжечка співає: Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім? Бо іншої не знає.

На старі теми

1. «Чи не добре б нам, брати, зачати…»

Не лѣпо ли ны бяшеть, братіє?..

Чи не добре б нам, брати, зачати Скорбне слово у скорботну пору, Як мужам до мужеського збору, Не як дітям у дзвінки бряжчати?

Вирядім ми слово до походу Не в степи куманські безконечні, А в таємні глибини сердечні, Де кують будущину народу.

Потопчімо там полки погані, Що летять на душу, як тривога, Смагу сиплють з огняного рога І кинджал ще обертають в рані.

Вирвім з коренем ту коромолу, Що з малого гріх великий робить, Що нечайно брата братом гнобить, Щоб засісти з ворогом до столу.

Чи ще мало в путах ми стогнали? Мало ще самі себе ми жерли? Чи ще мало нас у ликах гнали? Чи ще мало одинцем ми мерли?

2. «Блаженний муж, що йде на суд неправих…»

Блаженъ мужъ, иже не идеть

на совѣтъ нечестивыхъ.

Блаженний муж, що йде на суд неправих І там за правду голос свій підносить, Що безтурботно в сонмищах лукавих Заціплії сумління їх термосить.

Блаженний муж, що в хвилях занепаду, Коли заглухне й найчуткіша совість, Хоч диким криком збуджує громаду, І правду й щирість відкрива, як новість.

Блаженний муж, що серед гвалту й гуку Стоїть, як дуб посеред бур і грому, На згоду з підлістю не простягає руку, Волить зламатися, ніж поклониться злому.

Блаженний муж, кого за теє лають, Кленуть, і гонять, і поб’ють камінням; Вони ж самі його тріумф підготовляють, Самі своїм осудяться сумлінням.

Блаженні всі, котрі не знали годі, Коли о правду й справедливість ходить: Хоч пам’ять їх загине у народі, То кров їх кров людства ублагородить.

3. «Було се три дні перед моїм шлюбом…»

Гласъ вопіющаго во пустыни.

Було се три дні перед моїм шлюбом. У чистім полі я пшеницю жав. Був південь. Я спочити сів під дубом, В душі ж мов світляний алмаз дрожав.

І враз почув я голос невимовний, Той голос, що його лиш серце зна, Для вуха тихий, але сили повний, Що душу розворушує до дна.

«Ще поки ти почався в лоні мами, Я знав тебе; заким явивсь ти в світ, Я призначив тебе перед царями Й народами нести мій заповіт».

І мовив я: «О пане, глянь на мене! Простак убогий, молоде хлоп’я! Хто стане слово слухати невчене? Кого наверну, розворушу я?»

І мовив голос: «Від отсеї хвилі Ти мій. Про все, чим досі був, забудь! Усе покинь, вір тільки моїй силі, Мої слова нехай тебе ведуть.

А що сумнився ти в моєму слові, Так знай: нікого не навернеш ти; Мов стріли б’ються о щити стальові. Так твій глагол о серць людських щити.

На вітер будеш мій глагол метати, Проповідати будеш ти глухим; Де станеш ти, ніхто не схоче стати, Що похвалиш, всім видасться лихим».

І мовив я: «О, господи, я грішний! Чи щоб спокутувать всіх вин вагу, Ти на сей труд важкий і безуспішний В сій хвилі кличеш свойого слугу?»

І мовив голос: «Не тобі се знати! Не за провини я признав тебе. Не безуспішно будеш працювати, А серце в тобі я скріплю слабе.

Твоїми говоритиму устами До всіх народів і до всіх віків, Твоїми я тернистими стежками Вестиму своїх вибраних борців.

Тобою я навчу їх відрікаться Життя і світу для високих дум, Сучасних нужд, погорди не лякаться. У світлу ціль зостріливши весь ум.

Ось уст твоїх я пальцем доторкнуся І вложу в них своїх глаголів жар. І наострю твій слух, щоб, як озвуся, Ти чув мій голос, наче грім із хмар».

Я ниць упав. «О, чую, пане, чую!» I серп я кинув, і пшеничний стіг, І батьків дім, невісту молодую. І відтоді не бачив більше їх.

4. «Ти знов літаєш надо мною, галко…»

А галици свою рѣчь говоряхуть.

Ти знов літаєш надо мною, галко, І крячеш горя пісню монотонну; Глядиш у серця глибину бездонну І бачиш гниль, гидоту беззаконну – Не страх тобі нічого і не жалко.

У тебе очі ясні на падлину; Підлоту, самолюбство і брудоту Ти здалека добачуєш достоту; Твоя душа, мабуть, рідня болоту, Що в собі бачить ціль всього й причину.

О, знаю, заклюєш мою ти душу! На тім степу беззахиснім, безводнім, У тім хижацькім стовпищі голоднім, Знесилений в змаганні тім безплоднім, Твоєю жертвою я впасти мушу.

Моє ти фатум, невідступна зморо, На мозок мій нещасний кандидатко, Не кряч так зично, не лети так падко! Не бійсь, піде твоя побіда гладко! Я не втечу! Впаду вже скоро-скоро!

5. «Крик серед півночі…»

Се оу Римѣ кричать подъ саблями половецкими.

Крик серед півночі в якімсь глухім околі. Чи вмер хто й свояки ридають по вмерлому? Чи хто поранений конає в чистім полі? Чи плачуть сироти, ограблені і голі, Без батька-матері, без хліба і без дому?

Невідомий співак походу степового… Замісто струн нап’яв він тетиви спижеві, Давно забуту рать з сну будить вікового І до походу, знай, накликує нового «За землю руськую, за рани Ігореві».

Давно забута рать в забутій спить могилі, І Ігор спить, і з ним все плем’я соколине; Лиш крик поета ще лунає в давній силі, Байдужість сірая куняє на могилі, А кров із руських ран все рине, рине, рине.

6. «Де не лилися ви в нашій бувальщині…»

Жены роусськія вѣсплакаша ся.

Де не лилися ви в нашій бувальщині, Де, в які дні, в які ночі – Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині, Чи то в козаччині, лядщині, ханщині, панщині, – Руськії сльози жіночі!

Скільки сердець розривалось, ридаючи, Скільки зв’ялили страждання! А як же мало таких, що міцніли, складаючи Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи Тисячолітні ридання!

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих, Слухаю й скорбно міркую: Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих, Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих На одну пісню такую?

7. «І досі нам сниться…»

А любо испити шеломомъ Дону.

І досі нам сниться, І досі маниться Блакитного того Дону Шоломом напиться.

Від роду до роду Сю далеку воду Ми співали-споминали, Як мрію-свободу.

Якби-то нам з Дону Та не було грому, То вже б ми над Бугом, Сяном Не дались нікому.

Якби-то над Доном Стали ми рядами, Залізними панцирями Сперлися з ордами!

Були би ми «Полю» Шляхи заступили. Золотими шоломами З Дону воду пили.

Була б нас не рвала Степовая птаха, Якби на Дону стояли Чати Мономаха.

Ліниво-ліниво, Як Донові хвилі, Плили віки за віками, Наш гаразд розмили.

Довелось-таки нам Над тим Доном стати Робітницькими валками Байдаки таскати.

Довелось-таки нам До його застукать: Під землею для чужого Камінь-вугіль цюкать.

Довелось-таки нам В нім шукати броду: Не шоломом – пригорщами Пити з нього воду.

Довелось-таки нам З Дону дань приймити: Бурлацькії шмати прати, Босі ноги мити.

13.VII 1906

8. Антошкові П. (Азъ Покой)

Аще и языкы аггельскими глаголю, любве же не имамь, кая ми єсть польза?

Діалект чи самостійна мова? Найпустіше в світі се питання. Міліонам треба сього слова, І гріхом усяке тут хитання.

Міліонам треба світла, волі, Треба вміти, як їх добиваться, Поки стогнуть кволі, мерзнуть голі – Нам в Параски ласки дожидаться?

Як твій брат із голоду вмирає, А його ти накормити вступиш, То чи ждеш, аж срібну ложку купиш, Чи береш букову, що він має?

Як твоя у річці тоне мати І кричить: «Рятуй мене, Антошку!» – Будеш ти на гарний човен ждати Чи їй кинеш першу-ліпшу дошку?

Зви се діалектом, зви жаргоном Тую дошку, ту букову ложку, А вона лунає відгомоном В міліонах серць живих, Антошку!

Хай та мова вбога в славнім роді, Хай московська, польська, чеська краща – Поки служить Матері в пригоді, То вона культурі не пропаща.

Хоч в сусіда там пиха багацька У порфирі сяє та атласі – На чуже багатство ми не ласі, Ласа лиш твоя душа жебрацька.

Бідні ми, як коні на припоні, Збагатить нас труд на рідній ниві: В діалекті чи хоч би в жаргоні Будемо багаті і щасливі.

Діалект, а ми його надишем Міццю духу і огнем любови І нестертий слід його запишем Самостійно між культурні мови.

9. «Вийшла в поле руська сила…»

Лисицы брешуть на черленыя щиты.

Вийшла в поле руська сила, Корогвами поле вкрила; Корогви, як мак, леліють, А мечі, як іскри, тліють, – Не так тліють, іскри крешуть, А лисиці в полі брешуть.

Вийшла в поле руська сила Не щоб брата задусила, Не щоб слабших грабувати, А щоб орди відбивати, Що живим труну нам тешуть, – А лисиці в полі брешуть.

Не чужого ми бажаєм, Та й своє не зневажаєм, Та й не пень ми дерев’яний, Щоб терпіти стид і рани, Поки нас граблями чешуть, – А лисиці в полі брешуть.

Брешуть на щити червоні, Як брехали во дні оні, Як щитами руські сили Степ весь перегородили, Мов степовая пожежа Степ увесь перемережа З краю в край з одного маху!

Завдали ж лисицям жаху Ті щити! І досі сниться Їм та руськая вольниця, Те гулящеє юнацтво, Те козацтво, гайдамацтво,

Що не знало волі впину, Що боролось до загину; І пройшло, як море крові, Як пожежа по степові, По історії Вкраїни…

Навіть згадки, навіть тіні Тих великих мар донині Страшно виплодам яскині, І огню зубами крешуть, На щити червоні брешуть.

10. «На ріці вавілонській…»

На рѣкахъ вавилонскихъ, тамо сѣдохомъ и плакахомъ.

На ріці вавілонській – і я там сидів, На розбитий орган у розпуці глядів.

І ругався мені вавілонців собор: «Заспівай нам що-будь! Про Сіон! Про Табор!»

«Про Сіон? Про Табор? Їм вже честі нема. На Таборі – пустель! На Сіоні – тюрма!

Лиш одну хіба пісню я вмію стару: Я рабом уродивсь та рабом і умру!

Я на світ народився під свист батогів Із невольника батька в землі ворогів.

Я хилиться привик від дитинячих літ І всміхаться до тих, що катують мій рід.

Мій учитель був пес, що на лапки стає І що лиже ту руку, яка його б’є.

І хоч зріс я, мов кедр, що вінчає Ліван, Та душа в мні похила, повзка, мов бур’ян.

І хоч часом, мов грім, гримне слово моє, То се бляшаний грім, що нікого не вб’є.

І хоч душу манить часом волі приваб, Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!

Хоч я пут не ношу на руках, на ногах, Але в нервах ношу все невольницький страх

Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну І свобідно в лице нікому не зирну.

Перед блазнем усяким корюся, брешу, Вольне слово в душі, наче свічку, гашу.

Хоч труджусь день і ніч, не доїм, не досплю, А все чую, немов я на панськім роблю.

І хоч труд свій люблю, а все сіпа гачок: Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.

Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить, Мов чуже для когось, мушу я сторожить.

З ким в житті не зійдусь, все підляжу йому; Так чи сяк вибирать – все найтяжче візьму!

І хоч часом в душі підіймається бунт, Щоб із пут отрястись, стати твердо на грунт, –

Ах, то и се не той гнів, що шаблюку стиска, Се лиш злоба низька і сердитість рабська.

Вавілонські жінки, відвернувшись, ідіть І на мене здивовано так не глядіть!

Щоб не впало прокляття моє на ваш плід, Не пришилось би раба привести вам на світ.

Вавілонські дівчата, минайте мене, Хай мій вид співчуттям серце вам не торкне!

Щоби вам не судилась найтяжча судьба, Найстрашніша клятьба – полюбити раба!»

11. «Вже ж твоя святая воля…»

Человѣки и скоты спасеши, господни!

(Псалом 35)

Вже ж твоя святая воля, Коли хочеш – потурай. Можеш навіть без розбору Всіх людей пустити в рай.

Всі ми грішні, всіх життя нас По калюжах провело, А такого, щоб без плями, Зроду-віку й не було.

А всі ті гріхи, провини, Що за них нас, скільки чуть. Страшать пеклом моралісти І вже в сім житті печуть, –

Щоб тебе се ображало, Отче, се невчасний жарт! Проти твойого величчя Се і плюнути не варт.

Та й скотину, якщо воля, Всю бери на райський лан. Адже там твої любимці – Шоробор і Лев’ятан.

А котрі поміж святими «Нищі духом», можуть стать І кормити ту скотину, І з-під неї гній метать.

Навіть дикі, хижі звірі Можуть там ввійти всі враз, – Звісно, з тим, щоб всі святії Мали вільний вафенпас.

Лиш одно мені не може Поміститься в голові: Мали б і всі ті падлюки, Ті без скопу неживі,

Ті перевертні жорстокі, «Переконані» кати, Всі ті скоти в людськім тілі Теж до раю увійти?

12. «Говорить дурень в серці своїм…»

Рече безуменъ въ сердцѣ своемъ, яко нѣсть богъ.

Говорить дурень в серці своїм:

«Єсть бог і єсть він богом моїм! Його я в серці своїм чую, В ньому я днюю, з ним ночую. Він береже мене, мов мати, Що я роблю, він мусить знати, Що я роблю і що говорю; Він в моїх радощах і в горю, Він в моїх думах, в моїх мріях І в моїх жалощах, надіях.

На нього я поклав надію І все, що дію, з ним я дію; Що мовлю, в ньому корениться, Всіх моїх мислей він криниця; І кождий відрух серця мого Почався в нім і йде до нього. Мене він любить, як дитину, Пильнує, тішить без упину, І всі діла мої нотує, І шлях мій до мети простує.

Він світ создав, і сонце, й зорі. Завісив землю у просторі, Накрив її небес покровом – Одним лише всевладним словом Своїм «Да будет» всемогучим, Немов дощу потоком рвучим. Він скрізь на морі і на суші Создав у зародочках душі, Життя розсіяв незліченне – А все для себе і для мене.

О, він ступнево йшов, вправлявся, Шість день до цілі наближався, Поки создав найвищу пробу – Мене – він на свою подобу. Він дав мені весь світ у владу; З його любві я не відпаду, А навіть як згрішу, раб грішний, То він карать мене не спішний: Хоч як грізнеє пересердя, Ще більше в нього милосердя.

Щоб згладилась моя провина, Він дав за мене свого сина; І щоб мої могутні крила Не зупиняла, не гнітила Важка матерії інертність, Він дав душі моїй безсмертність, Дав запоруку безпохибну, Що як умру, то не загибну, Що смерть моя – не скін фатальний, А вхід до раю тріумфальний.

Єсть бог, я чую се, я знаю, Його у власнім серці маю, Його у твориві я бачу, В своїй його знаходжу вдачу: Він в моїй совісті говорить І мною нищить, мною творить, Що я скажу, він «ні» не скаже, І що я зв’яжу, й він те зв’яже.

Я часть його; де часть, там цілість. Я твір його, і творця вмілість Його творіння виявляє: Його дух з мене промовляє, Його мисль в моїм слові чути; Я єсьм, тому й він мусить бути. Я в нім жию, і з ним я вічний, Як син, як складник органічний, Як тон із гармонійним строєм», –

Говорить дурень в серці своїм.

Із книги Кааф

1. «У сні зайшов я в дивную долину…»

У сні зайшов я в дивную долину. Було так ясно, тихо, легко в ній, Що бачилось мені: не йду, а лину.

Сміялася в пишноті весняній Природа, пахощами вся облита, І скрізь співав пташок незримих рій.

Сріблом на збоччях хвилював лан жита, Верхом шумів-гудів відвічний ліс, Внизу була велична тайна скрита.

Внизу був луг, і з нього вітер ніс Такі розкішні пахощі, що груди Аж ширшали і дух у тілі ріс.

А йшли ті пахощі з квіток, що всюди Росли – барвисті, дивних форм, яких, Мабуть, ніколи не плекали люди.

Хиляючись до тих квіток палких, Я чув, що й спів солодкий з них виходить, Мов пасма тонів ніжних і м’яких.

Між тих квіток дівчат багато ходить, Всі в білому, в вінках і скиндячках, І одна одну все за руку водить.

У всіх маленькі кошики в руках, І кожду квітку пильно оглядають, Пестять і підливають на грядках.

Не рвуть квіток співучих, та зривають Із кождої ростинки по листку І бережно у кошики складають.

І, бачачи забаву їх таку, Я мовив: «Нащо ті листки, дівчата? На лік, на страву їх рвете яку?»

І мовила одна: «Рвемо для свята. І не на лік, бо для здорових се; І не на страву – сита наша хата.

А хто до уст листок сей занесе, І розгризе, і сок його скуштує, У того серце розкішшю стрясе;

У того смілість душу напростує У того радість очі прояснить, Турботи всі розвіє й пошматує.

Твій сум, твою зневіру хоч на мить Прогонить він; ти станеш, мов дитина, Всю суть свою ти мусиш відмінить.

Всім любий ти, хоч круглий сиротина, І любиш всіх, щасливий в тій любві. Кааф у нас зоветься та ростина».

Пішли. Та йдуть і мовлять інші дві: «А ти не рад листків тих скуштувати І занести їх там, своїй верстві?

Чи все в вас має лютість панувати, Зневага до людства, погорда й їдь?»

І кинувсь я листки ті дивні рвати. Ось вам пучок їх. Нате та гризіть!

2. «Поете, тям, на шляху життьовому…»

Поете, тям, на шляху життьовому Тобі перлини-щастя не знайти, Ні захисту від бурі, злив і грому.

Поете, тям, зазнати маєш ти Всіх мук буття, всіх болів і унижень, Заким дійдеш до світлої мети.

Поете, тям: лиш в сфері мрій, привиджень, Ілюзій і оман твій рай цвіте, А геній твій – то міць сугестій, зближень.

Пророцький дар у тебе лиш на те, Щоб іншим край обіцяний вказав ти, А сам не входив у житло святе.

І серце чулеє на те лиш взяв ти, Щоб кождому в день скорбі пільгу ніс, І в горі слово теплеє сказав ти.

Та з власним горем крийся в темний ліс! Ніхто до тебе не простягне руку І не отре твоїх кривавих сліз.

Та не міркуй, що родивсь ти на муку, Бо й розкошів найвищих маєш часть, У творчій силі щастя запоруку.

Усе, чого в тобі сей світ не дасть, Знайдеш в душі своїй ясніше, краще: Найвищу правду і найбільшу власть.

Ото й минай все темне, непутяще, Весь злудний блиск, тріумфи хвильові, Все підле, самолюбне і пропаще.

І бережи на своїй голові Вінок незв’ялий чистоти, і ласки, І простоти, мов квіти польові.

У маскарад життя іди без маски, На торжище цинізмів і наруг Виходь з ліхтарнею з старої казки:

В ній щезне тіло, появиться дух, Прозора стане явищ темна маса. І будь ти людям не суддя, а друг,

І дзеркало, й обнова. Guarda e passa.

3. «Гуманний будь…»

Гуманний будь, і хай твоя гуманність Пливе з криниці чистої любові, Якої не мутить пиха й захланність.

Гуманний будь не так, як богослови, Що надприродним ліктем довг свій мірять, Льву такають, а гримають ослові,

Братами мають тих лише, що вірять У їх закон, в їх повісті і чуда, До «вічних благ» все ласо зуби шкірять,

Та цідять муху, щоб ковтнуть верблюда. Не те, щоб всіх любив, – се вже надміру, А не бажай нікому зла та худа.

Всіх бляг і брехень не бери на віру, На фальш і зраду май порядний дрюк І не давай з братів лупити шкіру.

Лише не сердься, не заламуй рук, Котячу флегму май усе в запасі, Не вір облесним, стережися злюк,

А дармоїдам все кажи: А засі!

4. «Як трапиться тобі в громадськім ділі…»

Як трапиться тобі в громадськім ділі Здобути голос, вплив якийсь і значність, Народ вести, снувати плани смілі,

То пам’ятай і все май ту обачність, Не вірити і не дуфать ніколи На княжу ласку й на народну вдячність.

Бо княжа ласка, як той сніг на поли, Що вітер здує, в південь злиже сонце І лишить чорний грунт, пустий і голий.

Народна вдячність, ти, фатальний гонче, Що з злою вістю все прибудеш вчасно, А з доброю все спізнишся доконче!

І не міркуй, що де ти бачиш ясно, Там іншим з твого слова засвітає, Хаос думок уложиться прекрасно.

Не вір, що люд твої заслуги пощитає, Що задля них одну дрібну провину Тобі простить! Він судить – не питає.

І знай, коли щасливую годину Ти прозівав, щоб інших взять під ноги, Тебе самого безпощадно в глину

Затопчуть, як камінчик в брук дороги.

5. «Ти йдеш у вишукано-скромнім строї…»

Ти йдеш у вишукано-скромнім строї І згірдно так глядиш на сю пропащу, Що натяк сам – назвать її сестрою

Ти за зневагу приняла б найтяжчу. Ти чесна! Двадцять вісім літ проживши, Ти весну молодості вже найкращу

Пустила мимо! Ти пройшла, не пивши, Поуз криницю втіхи життьової, Уста свої презирством заціпивши.

Чого ти ждеш? Чи ще весни нової? Вона минула вже безповоротно. Ти гордо йдеш, та вже ціпкії звої

Жаль простяга, та вже тобі турботно, Вже щось гірке під серце підступає, Сумне, як день, що йде понуро-сльотно.

Чи то не зависть по душі щипає? Минаєш ту пропащу, мов не бачиш, А скоса зиркнеш – щось в устах злипає…

Мабуть, вночі до подушки заплачеш!

6. Ф. Р.

Дівчино, каменю дорогоцінний, Затоптаний в болото, тванню вкритий, Та й досі в блиску свойому нетлінний!

На тебе я дивлюся сумовитий: Який багатий скарб чуття й любові Марнується розтоптаний, розбитий!

Огонь, що так горить у твоїй крови, Нагадує мені часи старії, Коли чуття не гнули ще в окови.

Така, як ти, колись в Александрії, Співаючи, по вулицях ходила Під іменем Єгиптянки Марії.

І так, як ти, й вона тоді твердила: «Усіх люблю! Чи бідний, чи багатий. До мене йди і попускай вудила

Своїм бажанням! Я не для заплати, А через той огонь, що в жилах грає, В свої обійми рада всіх приняти!

В кого жура сон ніччю пожирає, Хто радощів не має з ким ділити, Хто пристрасті пожежею згорає,

Хто в праці гнесь, без діл не може жити – До мене йдіть! Я всім на своїм лоні Дам рай або про рай хоч хвилю снити».

Благословлю уста твої червоні І очі ті безсоромно огнисті – Дві зорі на рум’янім небосклоні!

І груди ті прегрішні і пречисті, І стан гнучкий, і сміх – серпанок срібний, Що закрива безодні горя млисті.

І лад той навіть клясти я нездібний, Що впхнув тебе в безодню ту без тями; З усею поганню він був потрібний,

Щоб розвалить міцну стіну між нами, І дав нам здибатись, і полюбиться, І розійтись розбіжними стежками.

Не раз іще твій вид мені присниться. Не раз іще ім’я твоє кохане Прошепчу я тужливими устами.

Благословлю тебе. Де лиш постане Нога твоя, нехай там радість сяє, Най сміх лунає, хоч і серце в’яне.

І ти не думай, що тебе чекає! За тим, що щезло – безхосенні жалі, А напереді смерть усіх спіткає.

В бруднім завулку, в ясному шпиталі, Чи в власнім ліжку – всім одна дорога! Найкраща чвірка не заїде далі.

А ти не дбай, і доки тільки змога, Сій радощі, плекай любовні мрії І жаль гони від свойого порога

За прикладом єгиптянки Марії.

20 – 22.III 1904

7. «Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…»

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє. Я змерз. І випало з холодних пальців Перо. І мозок стомлений відмовив Вже послуху. В душі глибока павза. Ні думка, ні чуття, ні біль – ніщо В ній не ворушиться. Завмерло все, Немов гнилий ставок в гущавині, Якого темну воду не ворушить Вітровий подих.

Але цить! Се що? Чи втопленики з болотного дна Встають і з хвиль вонючих простягають Опухлії, зеленуваті руки? І голос чути, зойк, ридання, стогін – Не дійсний голос, але щось далеке, Слабе, марне, тінь голосу, зітхання, Чутне лиш серцю, та яке ж болюче, Яке болюче!.. «Тату! Тату! Тату! Се ми, твої невродженії діти! Се ми, твої невиспівані співи, Передчасом утоплені в багнюці! О, глянь на нас! О, простягни нам руку! Поклич до світла нас! Поклич до сонця! Там весело – нехай ми тут не чахнем! Там гарно так – хай тут не гниєм!»

Не вийдете на світло, небожата! Не вивести вже вас мені до сонця! Я сам оце лежу у темній ямі, Я сам гнию тут, до землі прибитий, А з диким реготом по моїй груді Тупоче, б’є моя лихая доля!

І ще раз чути: «Тату! Тату! Тату! Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни Теплом, що з серця йде, повій весною, А ми пурхнем, оживемо, заграєм! Весняним чаром, співом соловейків Наповнимо твою сумну хатину, Арабських пахощів на своїх крилах Нанесемо, коверцем пишнобарвним Розстелемось під твоїми ногами. Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!»

Де ж я тепла візьму вам, небожата? Уста мої заціпило морозом, А серце в мене вижерла гадюка.

8. «Як голова болить…»

Як голова болить! Пожовклі карти Рукопису старого помаленьку Перебігають стомленії очі, А в голові грижа, немов павук, Снує сітки, немов штукар у тьмі Пускає сині, білі, пурпурові Ракети, огняним млинком вертиться, То вказує в бенгальськім світлі дикі Якісь появи, що з тих карт пожовклих Зриваються, немов осіннє листя Під подихом хуртовини… «Прийшов Святий Матвій у город людожерів. А люди ті такі звичаї мали: Не їли хліба, не пили води, А тільки жерли тіло чоловіче І кров пили. А хто чужий траплявся У город їх, то тут його хапали І, вивертівши очі, напували Отруйним зіллям, і в тюрму саджали, І клали їсти їм траву-отаву».

І вже щеза з-перед очей рукопис, І ту страшну історію читаю У власнім серці: як я заблукався У город – будь ім’я його прокляте! – І поєно мене отруйним зіллям, Як очі вибрано мені, щоб я Не бачив, хто мене і пощо в’яже, І як замісто хліба довго-довго Я годувавсь ілюзій диким зіллям.

І ось я темний у тюрмі ридаю, І не за тим ридаю, що пропало: Не за свободою, яка ніколи Свобідна не була; не за тим щастям, Що лиш у снах являлось та дразнило Лиш те болить мене, що, зведений До стану травоїдної худоби, Я тямки чоловіцтва ще не стратив.

Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси, Стукочуть кроки – се сторожа входить. Хтось шарпнув шнур, що в’яже мої руки, І роздивля табличку, що до них Прив’язана. «Три дні ще, і тоді Час буде вивести його». Пішли. Мені не страшно. Що ж, три дні! Могли І зараз брать. А може… може, там Далеко десь, по той бік Чорномор’я, Маленька барка надува вітрила, І в ній сидить спаситель твій, що чудом Перепливе безодню, і ввійде В останню ніч у сю сумну темницю. І верне зір тобі, і скаже: «Встань і вийди!»

Ге-ге, колись в легендах так бувало, Та не тепер! Не надійся нічого! Мовчи і жди!

9. «Якби ти знав, як много важить слово…»

Якби ти знав, як много важить слово, Одно сердечне, теплеє слівце! Глибокі рани серця як чудово Вигоює – якби ти знав оце! Ти, певно б, поуз болю і розпуки, Заціпивши уста, безмовно не минав, Ти сіяв би слова потіхи і принуки, Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, – Якби ти знав!

Якби ти знав, які глибокі чинить рани Одно сердите, згірднеє слівце, Як чисті душі кривить, і поганить, І троїть на весь вік, – якби ти знав оце! Ти б злість свою, неначе пса гризького, У найтемніший кут душі загнав, Потіх не маючи та співчуття палкого, Ти б хоч докором не ранив нікого, – Якби ти знав!

Якби ти знав, як много горя криється У масках радості, байдужості і тьми, Як много лиць, за дня веселих, миється До подушки горючими слізьми! Ти б зір свій наострив любов’ю І в морі сліз незримих поринав, Їх гіркість власною змивав би кров’ю І зрозумів весь жах в людському безголов’ї. Якби ти знав!

Якби ти знав! Та се знання предавнє, Відчути треба, серцем зрозуміть. Що темне для ума, для серця ясне й явне… І іншим би тобі вказався світ. Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги Була б несхитна, ясна путь твоя. Як той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих, Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих: Не бійтеся! Се я!»

Страшний суд

Ну, а що, як справді правда, Що панотчик в церкві править, Що мене по смерті ангел Перед божий суд поставить? І засяде бог на троні В блисках бур і гуках грому, І всі штири кінці світу Враз поклоняться старому. Заревуть небесні труби, Потрясуться всі основи, І мертве все стрепенеться, Дожидаючи обнови, І що від нащада світу Мало дух живий у собі, Підійметься, не пропаде Ні атом життя у гробі… І потягне все на суд той, Мов безмежні, сиві хмари, І ущерть сповниться міра Плати добрим, злому кари… І відкриються всі тайни – Найновіші й найдавніші, – Перед явністю такою Затремтять найправедніші… І не тільки кожде діло, Але навіть кожде слово, Кождий помисл, кожда похіть Оживуть тоді наново, І дістануть рух і голос, І, мов військо незліченне, Попливуть на суд – свідчити Проти мене чи за мене?..

Що ж, на судову розправу З апаратом, так безмежним, Стану я, слабий і грішний, Певно, з трепетом належним. І скажу: «На суд твій, боже, Я стаю, земне создання, І кладу перед тобою Весь свій біль і все страждання, Всіх ілюзій злудні блиски, Всіх утіх марну приємність. Всі надії, всі упадки І всю гордість, всю нікчемність. Розум весь, і всю сліпоту, І всі єресі, й всю схизму, І жало те невмируще Критицизму й скептицизму. Боронитися не буду, Бо ти сам все ліпше знаєш, Та яким мене создав ти, То таким мене і маєш».

«Замовчи! – гукне з-за хмари Голос божий дужче грому. – Все, що є, чому є й пощо, Видно скрізь мені самому. Пафос твій смішний для мене, Дотеп твій не мід, а оцет; А сю приказку латинську Знаєш: Sus Minervam docet? Чим ти був, яким був, пощо Всі твої утіхи й болі, Всі твої гріхи й дурниці, Все було з моєї волі, Все добро і зло, що в світі Сіяв ти і досі сієш, – Все те був мій план, якого Ти ні в зуб не розумієш. А що ти сповнив задачу, Що була тобі надана, То прийми тепер заплату: Входь у радість свого пана».

Тут панотчики й владики, Що клячатимуть довкола, Позриваються на ноги І насуплять грізно чола. І враз крикнуть: «Боже, отче! Чи ж подоба, чи ж потреба, Щоб сей грішник, сей єретик, Атеїст ішов до неба? Де ми сіяли пшеницю, Сипав він кукіль невіри; Де щепили ми покору, Там він гордощі без міри; Де ми груди надривали, Щоб добути скрухи лепту, Його сміх, його наруги Виводили нас з концепту. Він ніколи не піддався Ні намові, ні погрозі; Він був вовк у твоїм стаді, Був головня в твоїм стозі. Він троїв дитячі душі Явно, славно і нагально! Брать його до неба, боже, Се, їй-богу, нелояльно. Ми ж твою сповняли волю, Що стоїть в письмі святому, Ми з твойого заповіту Не вронили ні атому, А сей жевжик тут нас буде Ще стягати із котурнів!.. Ні, його зрівнявши з нами, Ти нас маєш всіх за дурнів. Ми на се не згідні, ми, що Скрізь стежки твої простуєм! Твоїм іменем ми проти Твого суду протестуєм!»

Пан біг довготерпеливий Вислуха всю ту тираду, І всміхнеться добродушно, І таку їм дасть пораду: «Цитьте, діти! Тут не сеймик. Щоб ревли ви і кричали! Ви ж у небі, де немає Ані болю, ні печали, Опозицій та обструкцій Тут робить вам непрактично; В своїм небі я ряджуся, Вибачайте, деспотично. Тут я поїзду кондуктор, В якій хочу кого класі Посаджу, а пасажирам Іншим всім до того засі. В моїм небі місця много, Всяких треба тут професій, І багато пасажирів Іде в мойому експресі. Для овечок препокірних, Для коров молокодайних, Для пташок усіх співучих І для всіх заслуг звичайних, Для волів, що весь вік пріли. Скиби краючи й загони, І для всякої худоби Єсть окремі тут вагони. Там їм плата по заслузі, Море радощів готових, Але мусить же й зо мною Їхать хтось у особових. Вас я, дітоньки, шаную, Та одна моя вам рада, Щоб держались ви, як добрі Пастирі свойого стада. А компанію для мене Вибирать вам буде трудно; А мені в компаньї з вами – Вибачайте – було б нудно. Чи я вас за дурнів маю, Се лишіть мені на волю, Та себе за дурня мати Вам, їй-богу, не позволю!»

Тут я попрошу о слово I скажу: «Мій боже правий! Присуд твій мені не ясний. Та занадто він ласкавий. Хоч то, певно, не моя річ Поправляти присуд божий, Та боюся, до твойого Я експресу не пригожий. Компаніста я немудрий Для небесного салону, І готов так, як у земних, Часто випадати з тону. А по-друге, ти ж подумай: Для якої-то паради Серед твоїх найвірніших Слуг почнуться свари й звади? Я ж добродіїв сих знаю: Не дадуть вони спокою, Шепти, чорнення, доноси В небі попливуть рікою; Будеш мати тут протести, І соборчики, й обиду – Вигризуть мене із неба І тобі нароблять стиду. А нарешті – вибач, боже, – Не кортить мене до раю; Твоїх розкошів небесних Я, їй-богу, не бажаю. Не кортить мене ні вічний Серафимський спів похвальний – На такі високі співи Я зовсім не музикальний; Не кортять мене небесні Псалми, гімни й акафісти – В їх бомбаст ану ж я схочу Підпустити зойки й свисти? Та й твої співці й поети Не зовсім мені до речі, Починаючи Давидом, А кінчаючи Львом Печчі. Та й компанія, твої ті Херувими, Серафими, Шестикрилії почвари – Що мені балакать з ними? Та й апостоли, і учні, Корифеї всі небесні, Як поглянуть ближче, боже, – Страх вони не інтересні. Сам Петро, чого він вартий, Що Христа в біді відрікся! І весь збір їх, що в годину Скрути в страху геть розтікся! Або ті твої аскети Сухоребрі та немиті, Ті фанатики, до людських Благ ненавистю підшиті, Ті отці, апологети, Догматисти, каноністи, Інквізитори, що вміли «Igne ferro» в душу лізти! Або й ті, що з твоїм словом На устах всі землі й море Заповняли й скрізь ширили Темноту, гризню і горе, Покривали здирства можних, Але вбогих дерли й тисли І хрестом твоїм вбивали Вольне слово й вольні мисли! Адже, бувши консеквентним, Ти їх мусиш пригорнути – Тож подумай, як мені тут В товаристві з ними бути? Та се ще не все; можливо, Що тут різнії порядки, І на всяку бранжу, боже, Єсть окремі сепаратки. Але жити в твоїм небі, І втішатися, й співати, – Господи, то скільки ж треба б Напихати в вуха вати, Щоб не чути криків, стогнань І проклять, докорів лютих Тих нещасних, там у пекло Звержених у тьму й закутих! Щоб не чути відгомону Всіх тих мук і озвіріння, Що були мов контрапунктом Всього твойого творіння. Ні, почуються й крізь вату, Крізь найгрубший мур зі стали, І нема таких віддалень, Щоб лунати перестали! І нема таких розкошів, І екстаз, і раювання, Щоб мені не затроїли Їх пекельнії стогнання. Дай мені в найвищім раї Ще на вищий рай надію, Та при думці про ті звуки Я, їй-богу, одурію. Ні, пусти мене, мій боже, З сього світлого округу Там, де тягне грішна вдача Й життьова мене заслуга, Там, де боротьба невпинна Без побіди і без слави, Де покута віковічна, Та без пільги й без поправи. Правда, в той огонь пекельний, Що пече без тіла душі, В ту смолу і кров, де грішні Клекотять, немов галуші, У ті дебрі сірковії, В черв’яки ті невмирущі, В ті гадюки, скорпіони Та почвари всякі злющі Я не вірю, і в чортяків Тих рогатих та хвостатих, Що без всякої причини Мучать бідолах проклятих. Та я знаю інше пекло, Куштував його немало За життя – ще й досі смаку Трохи з нього позістало. Знаю, як смакує скрута В безвідрадній самотині; Хліб, що ворог із презирством З ласки кине сиротині; Безнадійність, що розбити Рада б те життя мізерне; Жаль учинку, що раз стався І вже в небуття не верне; Як довкола тебе зрада Стане муром непрохідним І як сам собі здаєшся Підлим, низьким і негідним. Все те степенуй, о боже, По твоїй всесильній волі І пусти мене у вир той До товаришів недолі. Там знайду я товариство Більш до смаку й до вподоби. І на сльози, і на кпини, І до сміху, і до злоби. Там знайду завзяте плем’я, Люд свобідний і гулящий, Повний сили й волі, вицвіт Роду людського найкращий: Всіх музик і всіх поетів, Що вино й любов співали, Всіх філософів, що пута Догматизму розбивали, Всіх єретиків, усяких Перелому піонерів, Бунтарів і гайдамаків, Всяких революціонерів, Всіх, що власне чоловіцтво Окупляли слізьми й кров’ю, І всіх тих, кого любив я В жизні грішною любов’ю».

«Дурню! – крикне голос божий. – Що ти слів тут набалакав, Але правди зрозуміння Стільки в них, як кіт наплакав! Пекла просиш ти у мене, Як би я був пекла ктитор; Просиш мук і болів, як би Я був кат і інквізитор. Випрошаєшся від раю, Мов від царського салону, І боїшся серед ясних Пань там випадати з тону. Ще й не бачивши, ти моїх Вибранців на глум здіймаєш!.. Слухай, хлопче! Я питаю: За кого мене ти маєш? Я гадав, що ти піднявся Духом понад ту худобу, Що собі і бога й чорта Творить на свою подобу; Що крізь часове й тілесне Ти проник в духове й вічне І відкинув шкарлупиння Грубо антропоморфічне. Чей же, на землі недаром Я острив тебе, як бритву, Посилав тебе у мир свій, І ганяв тебе у битву, І водив тебе, як треба, На вершини й на низини, Щоб ти був одним з моєї Доборової дружини. Не плети ж тепер дурниці, А збери в одно огнище Всі думки і всі бажання, На їх крилах якнайвище Підіймись, напруж всі сили, Безмір обіймай душею І в найвищій тій екстазі Злийся з сутністю моєю!» Сі слова впадуть на мене, Наче дощ густий, огнистий, Спалять сумніви й тривогу, І я встану ясний, чистий. І почую в собі силу І безмірну духу владу, І перед найвищим Духом В пориві любові впаду. Всі думки і всі бажання Я зберу в одно вогнище І на крилах їх я стану Підійматься вище, вище… І уже весь безмір стане Перед моїми очима, Наче карта розікрита, Наче світло, що не блима, Тільки рівно, чисто ллється, Щезнуть загадки і межі, І поллється щастя в душу, Як безмірний блиск пожежі Я ростиму й сам в безмежність, Все проникну, все прогляну, Все скуштую – вище, глибше – І розвіюся в нірвану.

Про видання

Твір перебуває у суспільному надбанні.

Джерело тексту: електронне зібрання творів Івана Франка.

← Попередній текст · Бібліотека · Наступний текст →